Більше десяти років моя невісточка Ліля називала мене мамою. В нас були дуже близькі стосунки і я цим пишалася. Ось тому коли Ліля погукала мене офіційно – Анно Степанівно, а не мамо, я відразу ж запідозрила щось неладне. А всьому виною наша з чоловіком квартира, яку ми передумали, і заповіли двом синам, а не лише Юрі, як думала невістка.

Ліля постукала в двері моєї кімнати й озвалася неголосно.

– Анно Степанівно, маю з вами серйозну розмову.

Я поволі підвелася з крісла, помітивши, що ще вчора вона називала мене мамою, а сьогодні ось так офіційно. Пильно глянула на невістку й відповіла.

– Заходь, дитино. Що сталося.

Вона переступила поріг, сіла навпроти й випалила.

– Я дізналася, що ви хочете поділити квартиру не лише нам із Юрієм, а й вашому старшому синові Артему. Мене це не влаштовує.

Я відчула, ніби холодний струмінь пройшовся по спині, адже десять років Ліля зверталася до мене – мамо. Розказувала про свої плани, просила порад і ніколи не соромилася при людях називати мене другою матір’ю. Тепер же – Анно Степанівно, та ще й із таким звинувачувальним тоном. Я зітхнула й пояснила.

– Розумієш, у мене двоє синів. Артем повернувся з Канади після розлучення, йому немає куди подітися. Вважаю, що буде чесно розділити житло між обома дітьми.

Ліля насупила брови.

– А де був той ваш Артем, коли ми з Юрієм ремонти робили, коли вам із чоловіком потрібна була допомога. У Канаді за океаном жив. А ми весь цей час поруч були.

Я відчула, як мені не вистачає повітря. Ліля мала свою правду, та й зрозуміти її можна. Вона хотіла, аби дім цілком дістався їм із Юрієм. Однак совість не дозволяла мені відвернутися від старшого сина.

Чоловік мій, Віктор, увійшов на кухню, почув уривок нашої розмови й запропонував.

– Може, вип’ємо разом чаю та все обговоримо спокійно.

Ліля миттю перемкнулася в холодну ввічливість.

– Дякую, Вікторе Романовичу, не хочу. Мені й так усе зрозуміло.

І подивилася на мене крижаним поглядом, мовби я була винна в усіх гріхах.

Відтоді наша повсякденна комунікація помітно охолола. Раніше Ліля, заходячи додому, кликала мене тепло – мамо, як день минув. Тепер я чую сухе – Добрий вечір, Анно Степанівно. Вона обходить мене боком і розмовляє лише з Юрієм. Якщо треба щось приготувати чи залагодити, звертається, використовуючи моє ім’я й по-батькові.

– Анно Степанівно, можете, будь ласка, відійти від плити, мені треба дістати форму для запікання.

Мені болить, бо всі десять років ми були по-справжньому близькі. Ліля консультувалася зі мною щодо одягу, разом вибирали подарунки для Юрія, колись навіть разом робили заготовки на зиму. Тепер і слова зайвого не почуєш. Замість теплих бесід – суцільна офіційність. Я відчуваю, що стаю чужою у власному домі.

Не приховую, що інколи шкутильгає моя впевненість, чи правильно я чиню. Іноді, проходячи повз кімнату невістки, чую, як Ліля каже Юрієві.

– Мені не потрібні ці драми, або нехай уже Анна Степанівна робить, що хоче, або хай визначається, кому відписати житло.
А Юрій пробує її заспокоїти.

– Зрозумій, у мене є рідний брат. Як його викреслити.

Та Ліля стоїть на своєму, мов стіна.

Мій старший син Артем, до речі, ще не знає, що через нього в нас тут буря в хаті. Я поки не розповідала, аби не засмучувати. Він тепер намагається знову стати на ноги, шукає роботу і навіть планує орендувати собі невеличке житло, щоб не бути ні в кого на шиї. Але я впевнена, що справедливо дати йому частку. Адже син залишається сином, незалежно від того, наскільки довго він був далеко.

Учора наважилася ще раз поговорити з невісткою.

– Лілю, я бачу, як ти переживаєш. Може, розглянемо варіант, щоб ти з Юрієм залишалися господарями більшої частини квартири, а Артем дістав менше, але все ж таки щось.

Та вона тільки знизала плечима.

– Не думаю, що ми зійдемося на варіантах. Якщо не хочете переписати все на нашого Юрія, тоді залишається так, як є.

Скажу відверто – ставати на чиїсь бік для мене неможливо. Я намагаюся залишитися матір’ю для обох синів. Із іншого боку, невістка теж не чужа людина. Дуже не хочу, щоб вона зі мною сварилася та ставала відстороненою. Проте поки що ми заходимо в глухий кут. Усі чекають, що я зроблю наступний крок.

Зрештою, хто знає, можливо, час і кілька спокійних розмов усе владнають. Але поки я бачу, що майнові питання зруйнували теплу атмосферу, яку ми вибудовували роками. Почуваюся тривожно, не хочу втратити добрі стосунки, та й ігнорувати потреби Артема я теж не можу.

Тож звертаюся до вас, дорогі читачі. Чи мала б я попередити невістку та сина заздалегідь, що квартира піде в спадок обом хлопцям? Чи взагалі батьки мають розподіляти житло в рівних частинах, незважаючи на те, хто більше допомагав і хто коли був поруч?

І головне – чи існує спосіб, щоб усі члени родини зберегли теплоту взаємин та водночас почувалися справедливо? Запрошую до обговорення та чекаю на ваші думки.

Джерело