Любі Кривенко сім років, росла дівчинкою спокійною. Мати її Ніна була жінкою безвідповідальною.

Дівчинку практично не виховувала. У будинку прибирала рідко. Готувала теж рідко.

Тому дівчинка змалку навчилася прибирати, і варити їжу собі сама. Ніна Кривенко рано овдовіла. Чоловіка Степана дуже кохала.

Добре жили, чоловік дбав, дуже любив дівчат своїх. Але доля розпорядилася інакше.

Розбився на мотоциклі одразу біля в’їзду на хутір. Довго Ніна оплакувала чоловіка. А потім з’явилися сумнівні подруги та друзі. І покотилося її життя кривою доріжкою.

Стала жінка йти з дому, доньку одну вдома залишати. Дівчинка боялася ночами залишатися однією.

Довго не могла заснути, їй здавалося, що з кожного кута на неї дивиться покійний батько. Його вона дуже боялася.

Ніна все частіше приходила додому під ранок. Люба вранці вмовляла маму не пити і не кидати її одну. Мама обіцяла:

– Усе доню, нікуди не піду, вдома буду.

Дівчинка раділа, мама її почула. Мама більше не кине її саму вночі і вона спокійно спатиме.

Але щойно наставав вечір, друзі стукали у вікно і мама забувала свої обіцянки і йшла. Люба зі сльозами дивилася їй у слід.

І знову у Люби наставала ніч страху. Дівчинка забившись на ліжку в кут, всю ніч не могла заснути.

Страхи один за одним наповзали на неї. Вона дивилася в темряву втомленими без сну очима і бачила там очі батька.

Коли наставав ранок, Люба в знемозі падала на подушку і засинала глибоким неспокійним сном. Потім приходила мама і все повторювалося.

Мама обіцяла більше не йти, але Люба їй уже не вірила. Дівчинка перестала розмовляти з мамою.

Ніна намагалася ласкаво поговорити з Любою:

– Доню, ну досить ображатися. Ось сьогодні чесно не піду нікуди. Ну подивися на свою маму, — казала Ніна.

Дівчинка не вірила їй і зі страхом чекала вечора. А ввечері все повторилося.

Мама пішла, Люба навіть не зупиняла її. Вона знала, що це марно.

Ніч вона провела в страхах і напівсні. А вранці мама не прийшла. Люба довго її чекала, але мами не було. До полудня прийшла до Люби сусідка бабуся Тамара.

– Бідолашна ти, все чекаєш? Чекаєш на свою недолугу мамку? Ти не чекай, не прийде вона більше, – заплакала бабуся Тамара.

– А чому мама більше не прийде? Вона обіцяла.

– Дівчинка все не могла зрозуміти.

– Нема більше твоєї мамки, нема.

– Щось не поділили з товаришами по чарці, – Витирала сльози бабуся Томара, – Поживеш поки що в мене, а потім може якась рідня знайдеться.

Люба не могла повірити, що її мами більше немає. Вона обіцяла мене не кидати, — думала дівчинка.

– Як же так? Сліз чомусь не було.

Маму ховали в дощовий день. Вона лежала в труні така красива і спокійна, залишивши всі земні турботи і печалі на цьому світі.

Люба вдивлялася в мамине обличчя і не впізнавала його.

– Це напевно не моя мама. Вона такою не була. Коли мама сміялася, у неї на щоках були ямочки, а тепер їх немає.

– Бабуся Тамара, це не моя мама, – посмикала дівчинка за руку стареньку.

– Бідолашна, твоя вона, твоя. Запам’ятовуй дитинко мамку, більше ти її ніколи не побачиш.

Маму накрили кришкою і забили цвяхами. Люба із завмиранням серця спостерігала як закопують її найдорожчу й найулюбленішу маму.

І тут із дівчинкою сталася істерика. Дівчинка довго кричала, а потім втратила свідомість.
Прийшла вона до тями в будинку бабусі Тамари.

– Ну як ти, дитино? Полегшало тобі? – Турбувалася старенька.

– Та трохи краще, – кивала головою дівчинка.

Довго чекали на рідню, але за Любою так ніхто й не приїхав. Бабуся Тамара звикла до спокійної та розважливої дівчинки. Та й Любі було добре у бабусі.

Але одного разу за дівчинкою прийшли зі служби опіки. Бабуся Тамара не віддавала дівчинку.

Обіцяла, що вона все зробить, щоб Любі в неї було добре. Але чоловікоподібна представниця опіки ні про що не хотіла слухати.

– Забирайте, – наказала вона своїм помічникам. Дівчинку взяли за руки й повели в машину. Люба повернувши голову довго дивилася на бабусю Тамару, а по щоках текли сльози. Старенька кинулася до дівчинки.

– Пробач мене дитинко, нічого я не можу зробити, адже я тобі навіть не рідна. Плакала бабуся Тамара.

– Жіночко, відійдіть від машини, – наказала чоловікоподібна жіночка без серця. Вона відтіснила стареньку від машини, завантажилася в автомобіль і машина поїхала, відвозячи Любу в невідомість.

Дівчинка довго дивилася на бабусю Тамару в заднє скло. Старенька все віддалялася поки зовсім не зникла.

Любу привезли і поселили в дитячий будинок. Спочатку вона ні з ким не розмовляла.

Занадто великим було горе дівчинки. У дитячому будинку вона так і не змогла звикнути.

У кімнаті, куди її помістили, жили ще п’ять дівчаток, Люба була шоста. Дівчатка підходили й дивилися на неї.

– Ти хто? Як тебе звати? Тебе теж мамка кинула? – запитували дівчатка.

– Я Люба і мене мамка не кидала, вона померла, – відповідала Люба.

– Померла, значить кинула, – зі знанням справи відповіли дівчатка, – Нас теж кинули… У дитячому будинку Любі постійно хотілося їсти. Якщо хтось просив добавку, то кухарка тітка Галя кричала на дітей.

– На вас, не напасешся. Ви он своїм матусям не потрібні, а ти держава їх годуй. Нема добавки.

Тому Люба ніколи не просила. Все одно ж не дасть, – думала вона. А тітка Галя потім тягла відра відходів своєму кабанчику. Від голоду зводило живіт. Постійно хотілося їсти. Люба з ніжністю згадувала бабусю Тамару, її млинці та оладки.

– От би зараз поїсти їх, – думала дівчинка.

З настанням зими в кімнаті, де жила Люба з дівчатками, було дуже холодно. Дерев’яні рами розсохлися і пропускали холод. З вікон дуло.

Дівчата, чим могли, закривали щілини у вікнах, але й це не рятувало. Дівчата затикали щілини папірцями. Але це мало що змінювало.

Тонкі ковдри, якими вкривалися дівчатка, мало зігрівали. Діти лежали і тряслися від холоду. А потім хворіли.

Захворіла і Любочка. Їй було дуже погано. Висока температура викликала марення. У цьому марення вона побачила своїх тата й маму.

Вони прийшли до неї в дитячий будинок. Мама взяла Любу на руки й довго колисала. А тато стояв поруч і гладив по гарячих щоках і ставало добре.

– Матусю, татку, не йдіть, не кидайте мене, мені без вас погано, – тихо шепотіла Люба.

– Я буду хорошою дівчинкою, не залишайте.

Але мама й тато стояли біля дверей:

– Вибач нас Люба, нам пора.

– Мамо, тату, не йдіть, заберіть мене з собою, мені тут погано, – кричала дівчинка, але батьки тихо розчинилися.

Люба з тугою дивилася на двері, туди де щойно стояли батьки.

– Заспокойся, люба, все буде добре, – Прохолодна рука лягла на палаюче чоло. А голос, такий добрий і приємний, усе заспокоював.

– Не треба плакати дитинко, все налагодиться.

Валентина Петрівна Соболенко працювала лікарем на швидкій допомозі. Жили вони з чоловіком удвох.

Жили дружно, чоловік Тимофій був добрим і люблячим. Тільки одне затьмарювало їхнє життя. Бог не давав їм діток.

І Валентина, і Тимофій були здорові. А діток не було.

Одного разу виклик був у дитячий будинок. Це було вночі.

Няня, що працювала там, перевіряла діток і побачила, що дитина палає від високої температури. Медсестра, яка працює в дитячому будинку, ніколи не ночувала там.

Довелося викликати швидку. На виклик приїхала Валентина Петрівна. У дівчинки була сильна застуда, вона марила і в маренні розмовляла зі своїми батьками.

Валю вразило те, як живуть ці діти. У кімнаті, куди її привели до хворої, було дуже холодно. Діти, які були там, тулилися одне до одного у своїх тонких ковдрочках.

– Чому в дітей холодно? Чому такі тонкі ковдри? – Багато питань було від Валентини, але няня не могла відповісти на жодне запитання.

– Ці запитання треба ставити директрисі. Вона тут ввела свої порядки. Хочеш працювати тут, то не говори зайвого. Ось ми й мовчимо, і тримаємося за свої місця.

Тут хоч зарплату платять, а от у чоловіка зовсім не платять. Так-то, мила, ось і мовчимо.

– Ну ви мовчите, а як же діти? А їм як тут живеться. Ви хоч раз думали про це? — Запитувала розгнівана Валя.

– Думали, думали. Тільки в мене в самої вдома троє таких ось як вона і їх теж годувати чимось треба. От і мовчиш. Руки зв’язані, — витирала сльози няня.

Любу забрали в лікарню. Не можна хворій дитині залишатися в таких умовах. І цих діток треба перевести в теплі приміщення.

Няня пішла готувати місця для дівчаток у себе в кімнаті. Там було набагато тепліше.

Вразило побачене Валентину Петрівну. А дівчинка, яку вона відвезла, не виходила в неї з голови. Така маленька, худенька. Ручки тоненькі… А сама така гарненька.

Що більше Валя думала про дівчинку, то більше серце прив’язувалося до неї. Вона прийшла в лікарню до Люби.

Зайшла в палату, діти гралися, і кожен був зайнятий своїми іграшками. А дитбудинківська дівчинка тихо лежала на своєму ліжку.

– Ну привіт. Як твої справи? Ти ж у нас Люба? У тебе таке гарне ім’я, Любов, – Присіла на краєчок ліжка Валентина….

– Це мама мене так назвала, вона теж говорила, що це найкрасивіше ім’я, – Дівчинка згадала маму і тут же знітилася.

– Ну, як ти себе почуваєш? Тобі вже трохи краще? – Валя доторкнулася до чола дівчинки.

– О, вже зовсім добре, лобик прохолодний. А це тобі, – і Валя дістала з пакета м’якого плюшевого ведмедика, – Подивися який він м’який, він допоможе тобі справлятися з хворобою.

Люба заворожено дивилася на ведмедика.

– Він такий гарний.

– Ну тоді бери його скоріше, йому не терпиться подружитися з тобою.

Валя прив’язалася до дитини. Така гарненька, відкрита душа. Її не можна залишати в дитячому будинку, – думала Валя.

Вона зачахне там, як квітка. Жінка вирішила поговорити з чоловіком.

– Тимофію, мені потрібно поговорити з тобою. Ти зараз вільний? – Чоловік відклав зошити, які перевіряв. Він працював учителем фізики в школі.

– Для тебе завжди вільний, – він взяв Валю і посадив собі на коліна.

– Тимофію, одного разу мене вночі викликали в дитячий будинок до хворої дитини, дівчинки.

Валя розповідала довго. Як діти живуть, як вона потім відвідала дитину в лікарні.

– Тимофію, давай заберемо цю дівчинку до себе. Вона тобі сподобається. Така скромна й гарненька.

Тимофій довго дивився на Валентину.

– Валя, це серйозний вчинок. І це не іграшка, не сподобалася, а, повернемо назад. Це людина, зі своєю душею. До цього питання потрібно серйозно поставитися. Я обіцяю тобі, я подумаю і відповім. А завтра ми сходимо в лікарню і відвідаємо твою дівчинку, – пообіцяв Тимофій.

Люба сиділа біля віконця і спостерігала за перехожими. Вона тримала в руках ведмедика, він теж дивився на вулицю.

Їй дуже сподобалася тітка, яка приходила до неї в гості. Вона така гарна й добра, – згадувала Люба. А ведмедик такий м’який і ласкавий. Дівчинка міцніше притиснула ведмедика до себе.

– Люба, – покликав знайомий голос. Дівчинка повернулася, у дверях стояла та тітка і ще якийсь дядько. Вони посміхалися і дивилися на Любу.

– Ну, йди скоріше сюди, я тебе познайомлю з деким. А ще на тебе чекає новий друг. — Звала Валя.

Дівчинка підійшла.

– Знайомся, це мій чоловік Тимофій.

– А це твоя подружка лялька Анастасія, – Тимофій витягнув руку з лялькою з-за спини.

Люба із захопленням дивилася на ляльку.

– Вона така гарна. У мене такої ніколи не було.

– Ну ось, а тепер буде, – сміявся він. Дівчинка його зачарувала.

– Ну що Валя, я згоден.

Цей день, коли Люба увійшла в сім’ю Соболенко повноправним членом сім’ї, їхньою донькою, пам’ятали і Люба, і батьки.

Це був місяць травень. Люба йшла вулицею тримаючи за руки і тата, і маму. Зі своїми рідними татом і мамою дівчинка подумки попрощалася.

Одного разу їй наснився сон. Мама й тато схилилися над ліжком дівчинки. Вони сумно дивилися на неї.

– Мама і тато заберіть мене з собою. Не залишайте тут. Мені без вас погано.

– Ми не можемо, тобі треба жити, у тебе скоро зміниться життя, а ми йдемо далі.

– Прощавай, наша Любов!
Дівчинка тягнула руки до батьків, але їх уже не було. Люба гірко проплакала всю ніч.

А на ранок її викликала директорка й оголосила, що до неї прийшли. Тимофій і Валентина стояли й чекали на неї.

Люба, побачивши їх, побігла, Тимофій вправно підхопив її і закружляв. Потім обійняв Валентину.

– Ну, що дівчата пішли звідси!
Вони вели Любу за руки і всі троє були щасливі.

– А можна я вас буду називати татом і мамою? – тихо запитала дівчинка.

–Так, так. Ми будемо щасливі. – Відповіло подружжя.

Батьки Люби більше їй не снилися. Вона полюбила своїх прийомних батьків. Через п’ять років у Валі та Тимофія народився чудовий хлопчик.

Назвали Олександром. Найбільше раділа Люба. Тепер у неї є брат.

«Дякуємо тобі, наша чудова донечка, наш щасливий талісман «Наша Любов!»…

КІНЕЦЬ.