Олег повідомив дружині, що документи на квартиру, яка дісталася йому у спадок від бабусі, оформлені, і можна туди переїжджати.

— Дуже добре, — сказала Лариса, — завтра й переїдемо. А господарів треба буде попередити, що ми з’їжджаємо від них.

— Не поспішай з переїздом, — сказав Олег. — І господарям поки що нічого не кажи. Насамперед потрібно квартиру подивитися. Може, вона не годиться для проживання. Ми ж там жодного разу не були.

— Чому не годиться? Бабуся твоя якось там жила.

Лариса та Олег винаймали квартиру в старому будинку, і стан її був далеко не ідеальним.

— Та в тому й річ, що не жила вона в тій квартирі, — відповів Олег. — Вона останні двадцять років жила на дачі. А квартиру здавала через якусь фірму з управління нерухомістю. У своїй квартирі вона навіть не з’являлася. А гроші їй працівники фірми привозили.

— Ну, якщо здавала, то жити там можна, — сподівалася Лариса.

— Ось поїдемо і подивимося, — розважливо відповів Олег.

І вже за годину вони були у квартирі.

– А ти кажеш, переїжджати, – сказав Олег, коли вони обійшли з дружиною всю квартиру. — Тут потрібний серйозний ремонт.

– М-да, – сумно погодилася Лариса. — А для того, щоб ремонт зробити, треба весь цей твій спадок звідси вивезти.

— А щоб все це вивезти, треба вантажну машину велику замовляти і вантажників людей шість, — додав Олег. — І навряд чи все за один раз вивезуть. Та й куди це все вивозити?

– Була б у нас дача, – мріяла Лариса.

— Це яку дачу треба мати, щоби все звідси вивезти? Та й навіщо на дачі цей смердючий мотлох.

— Смердючий — так, — погодилася Лариса. — Але не мотлох. Міцні меблі.

— Та тут уся квартира цими міцними меблями заставлена. Не розвернутися. Таке враження, що жили не лише у чотирьох кімнатах, а й у передпокої, та на кухні. Диванів лише вісім штук. П’ять столів обідніх, стільців не порахувати. Сім крісел. Чотири шафи з книгами. П’ять шаф для одягу. А тумбочок скільки?! Навіщо?

— Напевно, мешканці, які винаймали квартиру, зі своїми меблями приїжджали, — припустила Лариса. — А коли з’їжджали, меблі лишали. Тут он навіть у кожній кімнаті по піаніно. Її, мабуть, здавали як комунальну квартиру.

— І по всій квартирі килими смердючі старі, кішками пропахли, і на підлозі, і на стінах. Навіть на кухні.

— І дивани теж пахнуть кішками, — сказала Лариса. – І крісла.

— Та тут все кішками пропахло.

– Книг багато. Раніше, кажуть, за ними ганялися. А тепер нікому не треба.

— Три пральні машини, — злякано перераховував Олег, походжаючи по квартирі. — Чотири холодильники.

— Може вони працюють? — невпевнено промовила Лариса. — Хоча навряд чи.

— Навіть якщо й працюють, — відповів Олег. – І що? Адже вони брудні. До них торкатися страшно.

Лариса наважилася зазирнути в один холодильник.

— Не відкривай, раптом там щось лишилося і зіпсувалося! – закричав Олег.

Але було пізно. Лариса відчинила один холодильник.

— Немає нічого, — сказала Лариса. — Тільки брудно і запах неприємний дуже.

– Сподіваюся, ти не збираєшся все це відмивати?

— Робити мені нічого.

Олег ще раз пройшовся всією квартирою, і все уважно оглянув.

– Ну що? Я замовляю машину та вантажників?

— Зачекай. Може, родичам запропонувати?

— Та кому це барахло потрібно?

– По-перше, це не барахло, – відповіла Лариса. — А по-друге, нам не треба, а може, комусь із них треба. Давай подзвонимо та запропонуємо. Якщо відмовляться, тоді все вивозимо на звалище.

— Ти маєш рацію, — погодився Олег. — Бо ще образяться, що не запропонували.

– В тому то й справа. З кого почнемо?

Олег вирішив почати зі свого двоюрідного брата та його дружини.

— Сергій, я чого дзвоню, — сказав Олег після привітання. — Світлана там поряд із тобою? Увімкни телефон на гучний, щоб вона теж чула.

— Ну, увімкнув, — ліниво відповів Сергій.

— Вам книги, меблі чи техніка не потрібні? Безкоштовно.

— Які ще меблі? — спитала Світлана.

— У спадок мені дісталося, — відповів Олег. – Від бабусі. Я зараз у її квартирі. Нам не потрібно, ось вирішили вам зателефонувати. Тут килими, торшери, піаніно, холодильники, пральні машинки, шафи з книгами. Не треба? Можете все забирати. Безкоштовно.

— Ми подумаємо, — відповіла Світлана і вимкнула телефон.

Олег дзвонив своїй тітці, а Сергій та Світланаа обговорювали пропозицію.

— Спадщина, — зневажливо сказав Сергій. — Погань якась, швидше за все

— А якщо не погань? — спитала Світлана. — Олег говорив про холодильники та пральні машинки. Книги ще.

— Була б не погань, хіба б вони запропонували?

— І правда, — відповіла Світлана. — Швидше за все, погань. Обійдемося.

А Олег у цей час розмовляв із тіткою Лілією та чоловіком її Андрієм.

— Піаніно, може, одне візьмемо, — відповіла Лілія. – Але не сьогодні. На наступному тижні.

Лілія вимкнула телефон. А Лариса зателефонувала до свого дядька.

— Дядько Нестор, привіт, — сказала Лариса. — А тітка Віра поруч? Та хотіла запропонувати їй дещо з меблів та техніки. Безкоштовно.

Лариса перерахувала все, що було у квартирі. Нестор відповів, що візьмуть чавунну ванну, для дачі. Але приїдуть за нею за півроку. В травні.

— За півроку він приїде, — обурювалася Лариса, вимкнувши телефон. – А нам що? Чекати, чи що?

– Коротше, – підсумував Олег. — Нічого ми не чекатимемо. Я замовляю машину, викликаю вантажників, і завтра це все буде вивезено.

Олег уже хотів зателефонувати до фірми, яка займається вантажними перевезеннями, але в цей момент у квартиру зателефонували.

— Це мама, — сказала Лариса. — Я попереджала, що ми тут будемо.

Лариса відчинила двері та впустила маму у квартиру.

— Гарна квартира, — похвалила Віра Іванівна, коли пройшлась по всій квартирі й уважно оглянулась. — Захаращена, правда. І ремонту потребує. Але – гарна.

— Віра Іванівна, а вам нічого з цього не потрібне? – запитав Олег. — Тому що ми все вивозитимемо на звалище.

— Навіщо на звалище? – запитала Віра. — Родичам пропонували?

– Пропонували.

– І що?

– Ай, – Олег махнув рукою. – Нічого. Сказали, що подумають. Можливо, за тиждень заберуть піаніно, а за півроку — ванну.

— Зараз вони заберуть все й одразу, — впевнено промовила Віра. — Дзвони їм знову і кажи, що все скасовується. Скажи, що через три дні я забираю все і щоб не турбувалися, і не розраховували.

Олег так і вчинив. Спочатку зателефонував братові Сергію.

— Що означає теща все забирає? – обурилася дружина брата Світлана. — Ми ж тобі сказали, що подумаємо. Що не зрозуміло? Теща у нього приїде. Ні, Олежику. Так не піде. За свої слова треба відповідати. Коротше! Нічого не хочу слухати. Ми незабаром під’їдемо.

Після цього Олег зателефонував Андрію та Лілії. Розповів про Віру Іванівну. Вибачився, що раніше ввів в оману.

— Слухай, племіннику, — суворо сказав Андрій, — твоя теща, мабуть, думає, що найрозумніша? Так?

– Та ні, – розгублено відповів Олег, – вона гарна.

– Вона тобі хто? – кричала Лілія. — Цілком стороння людина. А ми твої рідні дядько та тітка. Тещ у тебе може скільки завгодно ще в житті бути. А ми в тебе одні. Зрозумів.

— Зрозумів, але…

— Без але! – сказав Андрій. – Незабаром будемо.

З Вірою та Нестором Олег розмовляв уже спокійно.

— Коротше, — сказав він, — Віра Іванівна сказала, що за три дні все собі забирає. Моя вам порада, якщо хочете забрати свою ванну, то поспішайте. Не чекайте на весну.

– Зрозуміли, – відповіла Віра. – Їдемо.

Олег подивився на тещу і знизав плечима. Віра Іванівна відразу пішла і викрутила електричні пробки.

— Краще, якщо світла в квартирі не буде, — пояснила вона. – Зараз ще ясно на вулиці. А в напівтемряві все це виглядає не так бридко.

Родичі приїхали по спадок майже одночасно.

Біля під’їзду стояли три вантажні автомобілі. Меблі та інше з квартири виносили дванадцять вантажників.

– Якщо ви так, – казав Олег, – якщо ви одночасно, то забирайте хто що хоче. Тільки самі вирішуйте, хто що забере. Нам із Ларисою можете нічого не залишати.

— А двері міжкімнатні також можна забрати? – поцікавився Андрій.

— Можна, — відповіла Лариса. — Вхідні двері тільки не чіпайте.

За годину у квартирі була цілковита порожнеча. Із неї винесли все. Квартира була готова до серйозного, ґрунтовного ремонту.

КІНЕЦЬ.