Батько просто поставив мене перед фактом: хочеш майстерню, ім’я на вивісці, стартовий капітал і спокій? Одружуйся з Валентиною.

Не кохання, не вибір, а угода між ним і батьком дівчини, укладена ще до того, як я встиг щось сказати. І я погодився, бо мріяв про свою справу, про незалежність, про те, щоб більше не бути просто “сином боса”. Валентина була не проти — тиха, вихована, скромна, із сім’ї, яка нічого мені не могла нав’язати.

Ми обоє погодились, але не на життя, а на виставу. Тепер вона чекає дитину, а я прокидаюся щоранку з відчуттям, що живу в чужому сценарії, і що найстрашніше – не знаю, ким у ньому граю насправді.

Я ніколи не був проти праці, але тільки якщо вона була моєю. І якщо вже чесно — не терпів, коли хтось інший вирішував, що мені краще.

Я хотів мати свою майстерню в центрі міста, займатися ремонтом старих мотоциклів, зібрати команду хлопців, яким подобається бензиновий запах і стара механіка. Але без старту, без приміщення, без нормального обладнання — усе це лишалося лише фантазією. А ще був батько. І був його бізнес. І його “якщо ти хочеш щось отримати, доведеться трохи поступитися”.

Він завжди вмів ставити умови. Цього разу вона мала ім’я — Валентина.

Я знав Валю ще з школи. Не те щоб ми були друзями — просто були в різних світах. Вона завжди носила костюми, ще тоді, коли всі ходили в джинсах. Відмінниця, скрипка, хор, факультатив із біології. Коротше — не мій формат. Я тоді закохувався в таких, як Настя з 10-Б: голосно сміється, ноги в підлогу не влазять, очі як небо в грозу. А Валентина була як музей — ідеальна, стерильна й холодна.

– Павле, тобі вже двадцять вісім. Пора думати не тільки про двигуни, – батько сказав це зранку в неділю, як завжди, з кавою в одній руці і “новим планом” у голові.

– А вам не здається, що в мене може бути своє життя? – спитав я вже без надії. Ми цю розмову точили з різних боків уже місяць.

– Хочеш майстерню? Офіційну. З паперами. Підпишемо на тебе. Але… – і він зробив ту саму паузу, яка зазвичай пахла підставою. – Поговори з Валентиною. Її батько — мій старий друг. Вона розумна, красива, самостійна. Все, що треба для чоловіка, який збирається щось будувати.

– Я збираюся майстерню будувати, а не шлюб.

Він не засміявся. Лише подивився на мене, як на дитину, що забула, на чий хліб живе.

Ми зустрілися з Валею в кав’ярні. Було відчуття, що вона теж прийшла не з власної волі, а так, як улаштовують обіди в честь далеких родичів: ввічливо, але без інтересу.

– Дивно, що наші тати вирішили наше майбутнє без нас, – сказала вона, посміхаючись, але не тепло, а скоріше як хірург, який вже знає, що пацієнт сам винен.

– Їм, мабуть, скучно, – кинув я. – Хочуть зіграти в “Сватаємо дітей”.

Вона не засміялася, але подивилася на мене по-іншому. Не зневажливо. Просто з цікавістю.

Розмова виявилась кращою, ніж я очікував. Валя була не такою вже й бездушною. Просто вона втомилась усе життя грати за чужими правилами. Як і я.

– То що, будемо робити вигляд, що закохані? – запитала вона під кінець.

– Можемо спробувати. А якщо ще й майстерню відкриємо, то хоч користь якась буде.

Наш “союз” був схожий на угоду між двома в’язнями — ми розуміли одне одного без зайвих слів. Ми не торкалися теми любові. Вдень вона працювала у фірмі, пов’язаній із продажем нерухомості, ввечері я займався проектом майстерні. Вона не питала, де я буваю по вихідних. Я не питав, хто той Вадим, що часом писав їй повідомлення з одним смайликом.

Жили як сусіди, тільки в шлюбі.

А потім вона зрозуміла, що чекає дитину.

І тут почалось. Не з її боку — з мого. Я чомусь уявив, що буде син, що ми разом складатимемо йому конструктор, я показуватиму, як міняти колесо, і навіть, чорт забирай, як говорити про дівчат. І раптом усе те, що я вважав “театром”, стало реальністю. Я дивився на Валентину, яка сиділа за кухонним столом і різала яблуко, і думав — а може, вона таки справжня? Може, я дарма все це час називав грою?

– Як ти себе почуваєш? – спитав я якось.

– Вперше? – кинула вона, не відриваючись від яблука.

– Ага.

– Нудить. Від кави. І від брехні, Павле. Але ти не переймайся. Ми ж усе домовилися, правда?

Того вечора я довго сидів у майстерні, не включав світла. Просто дивився на своє відображення у вітрині. Я бачив не чоловіка, який побудував щось власне, а хлопця, який продав себе — хоч і дорого.

Тепер я не знаю, що буде далі. Валентина мовчазна. Батько щасливий, бо я нарешті став “нормальним чоловіком”. Майстерня працює, клієнтів більше, ніж я встигав обробляти. Але всередині — порожньо. Наче в тій вітрині, в якій відбивається нічне місто.

Я зробив те, що від мене хотіли. Я прийняв правила гри. Але чи стало мені краще?

Скажіть чесно: ви коли-небудь робили вибір не серцем, а за розрахунком? І чи не виявилося потім, що ця арифметика — найгірша з усіх наук?

Джерело