Я доросла людина. Заміжня, живу не з батьками, й ненавиджу свого батька. Соромно навіть якось, дитинство якесь. А ось так. Він сварливий ненажера, із зарозумілістю мамонта. Вразливий, дуже нахабний і хамуватий вдома.

Цікавить його лише їжа та розваги. Понти постійні. Все життя все робив для друзів та коханки, розважався. Все життя принижував мене та маму. Та багато чого було.

Я пропонувала їй розлучитися з ним, допомагала та підтримувала, але вона злякалася. Старе виховання. Останнім часом постійно мати нав’язує мені його суспільство. Сходити до ресторану — з ним, поїхати до санаторію — з ним, скрізь усе з ним.

Вдома його залишити теж не можна, бо починаються гулянки. Все це зрозуміти, звичайно, можна, але мене вивертає просто. Плачу за все я та мій чоловік. Точніше, навіть більше мій чоловік.

Мені не шкода грошей, а сам факт. Платити за квартиру, в якій сам живе, і постійно цим тицяє. Крутий, а ми наче жебраки. Відірватися від мами не можу, бо люблю її. Хто любить маму, зрозуміє.

Батько нудьгує, тому чіпляється до всіх і до всього, свариться. Зауваження йому робити не можна. Чи варто мені щось сказати, мама починає його захищати. Підслуховувати навчився. Постійно щось псує у квартирі. Навмисне залишає “продукти своєї життєдіяльності “у ванні, іноді в туалеті.

На зауваження не реагує, наводить на скандал. Поскандалить любить, але тільки вдома. На людях дуже боягузливий. Я, так, можу не приїжджати ніколи, але я сумую за мамою. Мені не треба говорити, що він же твій батько. Не можна так говорити, але чим такий батько краще ніякого.

Я навіщо це пишу. Не для порад та розмов. А для тих, хто терпить заради дітей. Не треба. Вони потім вдячні не будуть. У мене травма на все життя та геморой на довгий вік. Здоров’я батькові мійного, та й хай живе довго. От тільки мені б не бачити його все це довго.

КІНЕЦЬ.