Батьки зовсім трохи купували смаколиків, у моїх однолітків завжди було більше, прохання купити зимове взуття, якого я потребувала, призводило до скандалу, як і всі подібні прохання

Я єдина дитина в сім’ї, мої батьки зовсім небагаті. Моє дитинство не було щасливим, підлітком мріяла якнайшвидше виїхати в велике місто.

Ми жили у маленькому місті, він душив мене. Ми жили в маленькій квартирі 2-х кімнатній, що дісталася нам ще від держави бабці.

У квартирі окрім батьків і мене жила моя бабуся. Я жила з нею в одній кімнаті. І моя сім’я п’є.

Вони не валяються канавами, але майже кожен день у них при собі 2-літрова пляшка. Виросла з почуттям, що я обділена, мені зовсім трохи купували смаколиків, у моїх однолітків завжди було більше, ніж у мене.

Прохання купити зимове взуття, якого я потребувала, призводило до скандалу, як і всі подібні прохання. Школу ненавиділа.

Я заїкалася у школі, не могла жодного усного уроку без заїкуватості відповісти, тому я не була відмінницею. Моє заїкання завдавало мені великих страждань.

Я абсолютно не близька з батьком, при тому що він живе з нами і вони з мамою не в розлученні. Ми могли сказати одне одному тільки 2 слова протягом тижня. Напої, провінційне оточення, обмежене життя дуже вплинуло на них.

Мені важко говорити з мамою, бо вона відірвана від реальності, каже дурні речі. З татом, як уже сказано, практично не говорю.

Коли школа добігала кінця, треба було вибирати, куди йти далі і що робити. Мій дім, батьки, місто — це страшний сон, від якого я хотіла скоріше втекти.

Я знайшла одну програму та вирішила поїхати до Німеччини, оскільки особливих альтернатив у моїх батьків для мене не було, то вони погодилися, хоч і скрипучи серцем, все-таки єдина дитина. У Німеччині я вдихнула вільно. Не доводилось клянчити гроші у батьків, своя кімната.

Програма була розрахована на рік, більше права не маю залишатися. Моєю головною мрією є здобути хорошу освіту.

Я шалено хочу вчитися тут на економіста. Але для цього потрібні гроші. А точніше — 9.870 євро треба мати на рахунку, щоб було на щось жити. А так навчання майже безкоштовне.

Моя мама хотіла говорити зі мною щодня, і це давалося мені складно. Мама діставала мене з навчанням, казала, що розбереться і т.д.

Я її не слухала, я знаю маму, вона багато говорить, потім нескінченно відкладає, потім як завжди нічого не виходить у неї.

Десь 5 років тому вони купили дешевий підтриманий опель та гараж. Користувалися вони машиною від сили разів сім. Зараз так і стоїть у гаражі.

Мій рік перебування в Німеччині добігає кінця, я знайшла собі місце у волонтерській програмі в хостелі. Платять мало, але я, принаймні, залишаюся тут і продовжую вести самостійне життя. Мамі не сподобалася ця ідея.

Типу, що я за якісь копійки в хостелі працюватиму. Вона каже, щоб я не підписувала контракт поки що, бо нібито вона зможе мені якось із навчанням допомогти.

Але я вже давно його підписала. На мене дуже тисне те, що не можу піти вчитися.

Я не збираюся слухати батьків, бо вони не зуміли мені дати жодного майбутнього. Про що вони думали?

За роки, що я живу, вони могли б чудово накопичити цю суму, яка мені необхідна для навчання. Про що вони думали, коли купували цю машину з гаражем, якими вони не користуються і вже впали в ціні в 3 рази?

Вони ж розуміли, що колись мені треба буде піти вчитися. Навіть утримання на час навчання в Україні вони не змогли б сплатити.

Але вони зробили б! Якби взялися за все наперед. Я зла на них. Чи маю я на це право?

КІНЕЦЬ.