У Тетяни була чудова квартира в спальному районі. Двокімнатна, світла, простора, з великою лоджією. Вона купила її ще до знайомства з Максимом. Не в іпотеку, а одразу — завдяки батькам та власним заощадженням.

— Ти сьогодні рано звільнилася? — Максим повернувся з роботи й застав дружину у вітальні.

Тетяна відірвалася від ноутбука й усміхнулася чоловікові.

— Так, останній клієнт скасував зустріч. А я вирішила попрацювати над дизайн-проєктом для кухні. Дивись.

Вона повернула до нього ноутбук. На екрані красувалася 3D-модель їхньої кухні з новими меблями.

— Подобається? Я думаю замовити з цими фасадами. Колір морської хвилі чудово впишеться.

Максим зацікавлено вивчив проєкт.

— Виглядає класно! Мама точно оцінить. У неї чудовий смак.

— Так, Валентина Павлівна завжди помічає деталі, які я пропускаю, — кивнула Тетяна. — Але купуватиму сама. До речі, ми сьогодні йдемо до твоїх батьків на вечерю?

Максим плюхнувся на диван поруч із дружиною.

— Ага. Мама дзвонила тричі, нагадувала. Вона приготувала твій улюблений пиріг з грибами й картоплею.

Рівно о сьомій вечора вони подзвонили у двері квартири батьків Максима. Марія Сергіївна, невисока жінка з короткою стрижкою, зустріла їх з розпростертими обіймами.

— Нарешті! Я думала, ви знову запізнитеся, як минулого разу, — вона поцілувала сина в щоку. — Проходьте! Микола щойно з роботи повернувся.

Батько Максима, сивий чоловік із добродушним обличчям, розкладав газету в кріслі.

— А ось і молодь! — вигукнув він. — Як справи, як робота?

Сім’я розмістилася за круглим столом на кухні. Марія Сергіївна метушилася з тарілками, відмовляючись від допомоги невістки.

— Я сама впораюся, ти відпочинь. Ви ж з роботи, мабуть, втомлені.

— До речі, про роботу — справи, мабуть, ідуть угору, — підхопив Микола Петрович. — Чув, ти нову техніку у квартиру закупила?

Тетяна кивнула.

— Так, замінила посудомийну машину та холодильник. Старі вже своє відслужили.

Марія Сергіївна розставила тарілки з салатами.

— Ех, от би нам таку техніку, — зітхнула вона. — Нашому холодильнику вже двадцять років, гуде як трактор.

— І пральна машина ще з минулого століття, — додав Микола Петрович. — А нову не поставиш — місця немає.

Марія Сергіївна важко сіла на стілець.

— І ліфта ж немає! Уявляєш, на п’ятий поверх з торбами підійматися. Ноги вже не ті.

— Так, нелегко вам, — співчутливо сказала Тетяна.

Марія Сергіївна стиснула губи.

— А у вас усе ідеально! І квартира простора, і техніка нова. Я завжди мріяла про такий холодильник, який не потрібно розморожувати.

— Мам, ну навіщо ти починаєш, — втрутився Максим. — Таня роками на цю квартиру збирала. А потім — на техніку й меблі.

Тетяна вдячно усміхнулася чоловікові. Батьки Максима часто скаржилися. Але Таня пропускала це повз вуха. Вона вважала, що якщо їм і потрібна допомога, то надавати її має Максим. Але не вона.

— Так, я довго до цього йшла. Працювала без вихідних, навчалась, економила.

— І чоловік у тебе золотий! — підхопила Марія Сергіївна. — До речі, про квартиру… Ви ж уже два роки як одружені, а Максима досі не прописала?

Тетяна завмерла з виделкою в руці. Максим напружився.

— Мамо, не починай. Це не твоє діло.

— Чому не моє? — обурилася Марія Сергіївна. — Це мій син! Живе у чужій квартирі, не маючи жодних прав.

Микола Петрович покашляв.

— Маріє, залиш дітей у спокої.

— Нічого я не залишу! — підвищила голос Марія Сергіївна. — Таню, ви ж сім’я. Хіба можна ділити майно на «моє» і «твоє»?

Тетяна обережно поклала виделку.

— Валентино Павлівно, я планую прописати Максима. Через п’ять років.

На кухні запанувала тиша. Марія Сергіївна випрямилася на стільці.

— Що означає «через п’ять років»? Це якась недовіра?

— Ні, це здоровий глузд, — спокійно відповіла Тетяна. — Моя подруга-юристка порадила не поспішати. Шлюб має пройти перевірку часом.

— А якщо ви розлучитесь? — ахнула Марія Сергіївна. — Ти про це думаєш?

— Саме тому й не поспішаю з пропискою, — кивнула Тетяна. — При розлученні з пропискою можуть бути проблеми. Краще перестрахуватись.

Марія Сергіївна почервоніла. Микола Петрович потягнувся до напою.

— Давайте вип’ємо за сімейне благополуччя, — запропонував він, намагаючись розрядити обстановку.

Після цієї розмови у стосунках із родиною чоловіка з’явилася тріщина. Ніяковість витала в повітрі, наче невидима пелена.

— Заходьте, почувайтеся як удома, — запросила Тетяна свекруху з чоловіком на недільний обід.

Марія Сергіївна окинула поглядом передпокій, ковзнула очима по новій настінній полиці.

— Знову щось купила? Гроші дівати нікуди? — вона повісила пальто на гачок. — У твоєму віці я тулилася в комуналці з двома дітьми.

Тетяна стиснула щелепи. Такі зауваження стали звичними.

— Я заробила на цю квартиру, — спокійно відповіла вона. — І маю право витрачати свої гроші, як вважаю за потрібне.

— Ніхто й не сперечається, — втрутився Микола Петрович. — Просто Маша переживає, що молодь зараз надто легко ставиться до грошей.

Максим вийшов із кухні, витираючи руки рушником.

— Мамо, тату, досить. Давайте просто пообідаємо без повчань.

Під час обіду розмова якось не клеїлась. Марія Сергіївна тикала виделкою в салат, час від часу зітхаючи.

На цьому тему закрили, але Тетяні здалося, що свекруха якось особливо уважно роздивляється інтер’єр квартири.

Через два тижні Максим подзвонив серед дня. Його голос звучав дивно:

— Таню, ти можеш повернутися раніше? Нам треба серйозно поговорити.

Тетяна змерзла всередині. Такі фрази ніколи не обіцяють нічого доброго.

— Щось сталося? З батьками все гаразд?

— Вдома поговоримо, — відрізав Максим і поклав слухавку.

Усю дорогу додому Тетяна перебирала в голові можливі причини дзвінка. Може, в Максима проблеми на роботі? Або щось зі здоров’ям?

Відкривши двері квартири, вона завмерла на порозі. У коридорі стояли дві валізи й кілька коробок.

— Що відбувається? — Тетяна кинула сумку на тумбу. — Ти кудись їдеш?

Максим вийшов зі спальні з оберемком одягу.

— Не я. Ми, — він кивнув на валізи. — Паша розбив машину тата. Врізався в якийсь дорогий автомобіль. Ще й винен Паша! Борг — два з половиною мільйони гривень. Батьки продають квартиру.

Тетяна з нерозумінням дивилася на чоловіка.

— До чого тут ми?

— Батьки житимуть у твоїй квартирі, — Максим говорив так, ніби це було само собою зрозуміле. — А ми переїдемо на орендовану! Я вже підібрав варіант недалеко від метро.

Тетяна вхопилася за стіну, щоб не впасти.

— Ти що таке мелеш? — вона не впізнавала свій голос. — Ти у своєму глузді?

Максим роздратовано кинув одяг у валізу.

— Таню, не починай. Мама з татом залишаються без даху над головою. Їм потрібна допомога. А твоя квартира ідеально підходить — простора, з технікою. Мама давно про таку мріяла.

— О, звісно, — Тетяна істерично розсміялася. — Який вдалий збіг. Твій брат розбив машину — і раптом з’явився шанс отримати мою квартиру!

Максим різко випрямився.

— Що ти таке говориш? Це мої батьки! Вони все життя про мене дбали, допомагали. А тепер, коли їм потрібна допомога, ти…

— Я — що? — Тетяна підійшла до валізи й грюкнула кришкою. — Маю віддати квартиру, на яку сама заробила? Може, ще ключі від машини віддати?

— Не драматизуй, — скривився Максим. — Це тимчасово.

— І наскільки тимчасово? Поки не накопичать на нову квартиру? Чи поки я не куплю нам ще одну?

— Ти поводишся як егоїстка! — підвищив голос Максим. — Люди в біді!

— Вони мені не родина, — чітко відповіла Тетяна. — І їхні проблеми — не мої. Нехай самі розбираються.

— Не родина? — Максим зблід. — А хто тобі тоді родина? Тільки ти сама?

— Ти — моя родина, — тихо сказала Тетяна. — Але зараз я в цьому сумніваюсь.

— А ти не думала, що я теж хочу допомогти брату? Він на дні після цієї аварії! — Максим почав ходити кімнатою. — У тебе є квартира, у мене — ні. Тільки ти можеш допомогти!

Дзвінок у двері перервав сварку. Тетяна відчинила, навіть не глянувши у вічко.

На порозі стояла Марія Сергіївна з великою сумкою через плече.

— А ось і я! — радісно повідомила вона. — Привезла трохи речей на перший час. Решту Коля з вантажниками привезе завтра.

Тетяна завмерла, не в змозі повірити у те, що відбувається.

— Ви вже про все домовились? — тихо спитала вона, дивлячись на чоловіка.

Марія Сергіївна безцеремонно протиснулася в передпокій.

— Авжеж, дорога. Максим усе пояснив. Ми такі вдячні! Я вже придумала, куди поставимо наш комод з фотографіями.

Максим винувато опустив очі.

— Таню, я хотів сказати…

— Ні, — Тетяна підняла руку, зупиняючи його. — Ти вже все сказав.

Вона розчинила двері ширше.

— Забирайтесь. Обоє. Зараз же.

Марія Сергіївна впустила сумку.

— Що ти сказала?

— Я сказала — геть з мого дому! — Тетяна не впізнавала свій голос. — Я подаю на розлучення. У моїй квартирі житиму тільки я.

— Та як ти смієш так розмовляти?! — заверещала Марія Сергіївна. — Максим, скажи їй!

Але Максим мовчав, дивлячись на дружину розгубленим поглядом.

— Таню, давай спокійно все обговоримо, — нарешті видавив він.

— Обговорювати нічого, — Тетяна взяла сумку свекрухи й виставила за двері. — Завтра ж звернуся до юристки. Добре, що не прописала тебе.

— Ти ще пожалкуєш про це! — закричала Марія Сергіївна, коли Тетяна майже виштовхала їх за двері. — Невдячна!

Грюкнувши дверима, Тетяна притулилась до них спиною й повільно сповзла на підлогу.

Телефон розривався від дзвінків усю ніч. Спочатку Максим, потім свекруха, навіть Микола Петрович намагався додзвонитися. Тетяна вимкнула звук.

Вранці вона зателефонувала подрузі-юристці.

— Алло, Свєта? Мені потрібна твоя допомога з розлученням.

Через три місяці Тетяна сиділа у своїй оновленій вітальні. Після розлучення вона повністю змінила обстановку, позбавившись усього, що нагадувало про Максима.

— Виглядаєш чудово, — помітила Світлана, наливаючи вино у келихи.

— Розлучення явно пішло тобі на користь.

Тетяна усміхнулась.

— Знаєш, я ніколи не думала, що скажу таке, але ти права. Наче тягар з плечей зняли.

— А що з його родичами? Квартиру знайшли?

— Поняття не маю, — знизала плечима Тетяна.

— Моє життя — тільки моє. І мій дім — теж. А проблеми чужих людей мене не цікавлять.

КІНЕЦЬ.