Просто атракціон небаченої щедрості! Батьки запропонували мені викупити квартиру, яку бабуся й так хотіла лишити мені.

Щедрість пропозиції в тому, що вони згодні продати мені цю квартиру на виплат, без кредитів і переплат. А те, що вони бабусі обіцяли на моє повноліття просто переоформити на мене квартиру, це вже зовсім інша історія.

Коли бабусі не стало, мені було тринадцять років. Про жодні квартири я тоді взагалі не думала. Я хотіла стати співачкою та гастролювати по всьому світу. Але я чудово пам’ятаю, як бабуся завжди повторювала, що свою квартиру вона залишить мені, бо я в неї єдина і найулюбленіша онучка.

Підвели бабусю відсутність юридичних знань та зайва довірливість. Мої батьки їй наплели, що я не зможу наслідувати і взагалі мати якісь права власності до вісімнадцяти років.

Я була при цих розмовах. Мені мама потім говорила, що не треба зайвий раз турбувати бабусю. Квартира рано чи пізно дістанеться мамі, а я у мами єдина дитина, тому квартира точно буде моя.

Я й не збиралася турбувати бабусю, кажу ж, мені на той момент квартира була потрібна, як зайцю стоп-сигнал. У мене була своя кімната в батьківській квартирі, яка мене влаштовувала.

Бабуся померла, мама вступила у спадок. Квартиру ніхто на мене переоформлювати не став ні на чотирнадцять, ні вісімнадцять років.

Батьки квартиру здавали за копійки, як вони стверджували, аби на неї самим не витрачатися. Я ж про квартиру почала думати тільки після повноліття.

Мені не хотілося жити з батьками, тому що їхнє вічне сування носа в мої речі, підслуховування розмов та спроби змусити мене жити за нормами десятирічної дитини дуже дратувало.

Запитала, що і коли робитимемо з квартирою. Батьків це питання здивувало, вони сказали, що квартира здана на рік і нічого вони міняти не збираються.

– Ти поки що гроші збирай, там ремонт треба буде робити, – порадила мені мама.

Я вважала таку пропозицію розумною, почала відкладати гроші зі своєї нехитрої роботи. Доводилося поєднувати із навчанням, тому величезних сум я відкладати не могла.

Рік минув, потім батьки “випадково” не встигли вчасно розірвати договір оренди, і він автоматично продовжився ще на рік. Батьки лише розвели руками.

Я продовжувала збирати гроші. Навіть коли я переїхала до свого молодого чоловіка, я все одно продовжувала збирати гроші. За моїми прикидками на найпростіший ремонт мені грошей уже вистачало.

Тоді я вирішила знову обговорити питання квартири з батьками. Сказала, що треба вже повідомляти людей про те, що договір продовжуватися не буде.

На що батьки сказали, що не готові відмовитись від оренди. Виявилось, що не такі вже й копійки платили їм за оренду квартири.

А потім мені взагалі запропонували викупити у них цю квартиру, пообіцявши пристойні умови. Тобто мені її на виплат продають, рідня ж, як-не-як.

– Та хто тобі сказав, що ця квартира твоя? Бабуся її мені залишила, про тебе там і слова не було, – заявила мені мама, коли я сказала, що вони роблять нечесно.

Ну так-ну так, я ж зовсім тупенька і не пам’ятаю нічого. Але батькам щось доводити я не бачила сенсу. Якщо квартиру і купувати, то точно не мають.

Так, будуть переплати, але там я точно знатиму, що потім не вийде, як із цією квартирою. А то платитиму, а потім з’ясується, що я не маю до квартири жодного стосунку.

КІНЕЦЬ.