– Віра, ну, розкажи, який він – твій наречений? – Смикала старшу сестру за рукав дванадцятирічна Таня.

– Він чудовий! Ввічливий такий, вихований! А ти дуже нетерпляча, почекай трохи, скоро побачиш його.

– Ну, скажи бодай – він гарний?

– Все, відчепись від мене … У нас з матір’ю ще справ повно: салатів накришити, пиріг спекти. Ти не допомагаєш, а тільки відволікаєш.

– Гаразд, побіжу я, подружкам похвалюся, що наречений твій приїжджає.

– Таня, не говори… – вигукнула Віра, але молодша сестра вже вискочила у двір.

З раннього ранку в сім’ї Карпенків панувала метушня. Наречена з матір’ю готували частування, батько спішно ремонтував ґанок – не хотілося йому перед майбутнім зятем осоромитися.

Про майбутнього зятя батьки знали тільки те, що він міський, і Віра познайомилася з ним, коли навчалася у коледжі.

– Петро, спустись у льох, принеси закруток різних, – гукнула у вікно мати.

– Ні, не треба закруток. Ігор не їсть таке, – заперечила Віра.

– А чому не їсть? Нездужає, чи що?

– Мамо! Не любить просто…

– Ну гаразд, не любить, так не любить… Петро! Ну, що ти там, досі з ґанком пораєшся? Чому це не можна було вчора зробити? Незабаром гість міський приїде!

Чим ближче був момент приїзду дорогого гостя, тим більше було метушні та біганини.

– Таня! – гукнула мати на всю вулицю. – Таня, а ну, швидко додому!

Дівчинка з усіх ніг бігла вулицею.

– Ну де тебе носить? За двадцять хвилин наречений Вірин буде вже тут. Стели скатертину, діставай келихи з серванта, акуратніше тільки, кришталь все-таки. А потім сукню свою ошатну одягай. І причешися!

– Петро! І ти йди вбирайся, сорочка і штани випрасовані в шафі висять. І краватку! Краватку не забудь пов’язати, урочистий таки захід…

– Таня! Одяглася ти там? Іди, носи тарілки на стіл… Ой, все! Фух, забігалася я з ранку, втомилася. Хоч хвилинку посидіти, а потім теж вбиратися піду.

– До нас у двір дядько якийсь із квітами зайшов! – невдовзі вигукнула Таня.

– Відкрий, Таня! – гукнула Віра, спішно розчісуючи своє довге волосся.

– Ой, добридень… Дядьку, а ви до кого? – Здивувалася дівчинка.

– Доброго дня, ти, мабуть, Таня? А я – дядько Ігор.

Із зали вийшов батько, з кімнати вискочили мати з Вірою.

– Знайомтеся, – підійшла до чоловіка Віра і взяла його під руку. – Це мій Ігор…

Ігор галантно вручив квіти Вірі, її матері, та навіть Тані дістався скромний букетик.

Батьки щосили намагалися приховати своє здивування. Ніяк вони не очікували, що наречений Віри настільки старший від неї – за віком у батьки їй годився.

Найбільше, здається, засмутилася Таня, вона вже всім подружкам наговорила, що наречений сестри – небачений красень. Насправді Ігор був невеликого зросту, з глибокими залисинами, трохи повненький.

– Проходьте до столу, – з натягнутою усмішкою сказала мати.

– Ігорю, ви ніколи не були одружені? – Запитав за столом батько.

– Чому ж, був, – трохи зніяковів наречений.

– І діти у вас є?

– Діти є лише від першого шлюбу.

– Вибачте, а скільки у вас було всього шлюбів?

– Три… – Ігореві явно було не зручно відповідати на такі запитання, він не очікував, що розмова за столом почнеться саме з цієї теми.

– Тобто, наша дочка стане для вас четвертою дружиною?

– Тату! Ну годі вже, – надула губи Віра.

– Ну чому ж годі? Ти ж привезла свого нареченого знайомитись, ось ми й знайомимося… Ти ж нам майже нічого про нього не розповідала. Все тільки: самі побачите, самі побачите!

– Ігорю, а ви дітям своїм допомагаєте, аліменти платите?

– Діти мої вже дорослі. Старшому синові двадцять сім, молодшому – двадцять п’ять.

– Віро, це твої пасинки старші за тебе будуть, – вигукнула мати. – А може, мамою тебе називатимуть?

Таня засміялася, по лобі Ігоря потекли великі краплі поту.

– Ким ви працюєте, Ігорю? Віра від нас навіть це тримала в секреті, – продовжив розпитування батько.

– Я викладаю у коледжі.

– Ігорю, Віра сказала, ви солоне не їсте, – цікавилася мати. – Невже недуга якась є?

– Так, є невеликі проблеми, – наречений зовсім знітився.

– Так, у такому віці недуги вже починають давати про себе знати. Вірі двадцять, їй би дітей виховувати, життю радіти, а не доглядати за літнім чоловіком.

– Мамо! Що ти таке кажеш? – вигукнула Віра, залившись фарбою.

– Я піду, Вірочка… Шкода, що так сталося…

– Ні, Ігорю, не слухай їх, не йди, – дівчина взяла нареченого за руку.

– Не проводжай, – Ігор різко забрав свою руку.

– Тато мама! Що ви наробили? – плакала за столом Віра. – Ігор мені пропозицію зробив, а після такого приймання, він і розмовляти зі мною не стане. Ви зруйнували моє весілля, ви позбавили мене щастя!

– Фу, Віро, він старий… – говорила Таня.

– Ти, доню, нам з матір’ю потім дякую скажеш. А за Ігоря свого не хвилюйся, один він, судячи з усього, не залишиться. Молоденьких у коледжі повно, він ще комусь зробить пропозицію, – сказав батько.

Батько мав рацію, вже через чотири місяці Ігор одружився, тільки не на учениці, а на молодій викладачці, яка була ровесницею його молодшого сина.

Через рік Віра вийшла заміж за коханого хлопця, який був на два роки старший за неї. На той момент стало відомо, що Ігор перебуває у стані розлучення зі своєю четвертою дружиною.

На весіллі Віра сказала: «Мамо, тату, дякую, що не дали мені тоді зробити помилку…» Отож, не варто батьків відразу звинувачувати! Бо для них, щастя дітей – найбільша радість у світі…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.