Є я і чоловік, дітей поки що немає. Живемо, робимо ремонт у моїй квартирі. Мені її батьки подарували ще в дитинстві (пощастило, можна сказати, на польоті дев’яностих отримати від держави пару квартир). Паралельно поки що живемо на орендованій квартирі. Мої батьки допомагають у всьому, починаючи від ремонту і закінчуючи гіпотетичною допомогою з дитиною (ось ремонт закінчимо і повернемося до цього питання). Свекри ж просто вони є, на цьому все.

В нас двоє синів, одному (старшому) допомогли у всьому: квартиру віддали, на будівництво будинку півсуми дали, сім’ю під час переїзду утримували, доки на роботу він не влаштувався (пару років приблизно). Другому синові (молодшому, моєму чоловікові) не допомогли нічим, на одного вистачило, а на іншого – ні.

Власне, ця вся мишача метушня з хто, кому, коли і як допоміг, мені абсолютно нецікава. На свекруху розраховувати нічого. Та й допомога від моїх батьків і чоловіка мені потрібна була в першу чергу після народження дитини. І те, що чисто фізична — підмінити, доглянути, погуляти і далі за списком). Гроші я й сама чудово заробляю, чужого не треба.

Проблема, власне, в тому, що чоловік не хоче з ними спілкуватися. Щоразу я буквально через силу випихаю його з дому в гості до батьків (живемо в сусідніх містах, 2 години їзди від сили). Батько там дуже деспотичний. Дуже гучний і не має контролю над собою, кричить у голос, принижує. У нього дуже легко збудливий характер, проте відхідливий. Мати з категорії гіперопікувальних та вічнохворих. При цьому до лікарів не ходить категорично. Загалом, ситуація в будинку важка.

Скажу чесно, що морально там важко. Мати ниє, батько кричить. Вічне порівняння молодшого сина із собою не на користь останнього (до смішного доходить). Мені, фактично абсолютно чужій на той момент людині, в першу ж зустріч розповіли про те, що «ось ця половина будинку — світла, чиста та затишна — це моя, а друга половина, яка як руїни, не скажу чия, то ж щодо городу ». Це був натяк на свекруху

Матеріальна допомога? Кілька разів свекри заводили розмови про те, що негоже нам на орендованій квартирі жити, час і про квартиру подумати і знайшли вони нам квартиру з панського плеча аж за тисяч 200 (барак на околиці міста в триповерховому будинку).

Кожен приїзд до них – це стрес. Вони, як енергетичні вампіри, чесне слово, жах якийсь. Потім кілька днів відходимо. Загалом я розумію, що чоловікові там тяжко. Розумію, чому спілкування хоче обрубати. Але не можу це усвідомити у голові.

Для мене це дикість. Вважаю, що у онуків мають бути всі можливі бабусі та дідусі. Що спілкування з батьками зовсім припиняти не варіант. Воно має бути. З іншого боку, йому з ними важко спілкуватись. Щоразу я начебто змушую його це робити. Та й винною себе почуваю. Саме зі мною чоловік перестав терпіти це ставлення батьків до себе. Надивився на мої стосунки з батьками, чи що.

Мені перед його батьками навіть незручно. Коли почав зустрічатися зі мною, то став поступово спілкування з ними зводить на нуль. Чоловікові тридцять років, а мені майже стільки ж. Це, до речі, ще одна причина, через яку я почуваюся перед його батьками незручно.

Все-таки вік у них вже пізно-пенсійний. Тяжко буде одним бути. Старший син особливо не спілкується. У нього свої справи, своя сім’я плюс його дружина їх терпіти не може. Моя квартира знаходиться в іншому місті, недалеко від моїх батьків, так що їм однозначно моя любов і допомога (у тому числі і від чоловіка) дістанеться. А ось свекрам, не знаю. До них добу їхати треба буде.

От і гадаю, що робити. Не втручатися, не хоче обіцяти, та гаразд? Втручатися? Доробляти ремонт, переїхати та просто не звертати уваги на рідню з боку чоловіка? Не знаю що робити. Шановні відвідувачі сайту сповіді.com, прошу погляд з боку та поради.

КІНЕЦЬ.