Микола та Марина вечеряли на кухні, як раптом Микола приклав палець до губ. – Тихіше, – прошепотів Микола, – схоже, вона прийшла. Тепер вона знову щось візьме. Допивай чай і підемо до зали.

– Чому ми терпимо її поведінку? — спитала Марина, дратуючись.

– Перестань, – відповів Микола, – згадай, як усе було, коли ти була дитиною.

– Причому тут це? – спитала Марина. – Просто перестань, – сказав Микола, – доїдай пиріг, вставай… Ходімо, ходімо… Вони мовчки вийшли з кухні. Оленька зазирнула на кухню і зітхнула з полегшенням.

– Нікого немає, – прошепотіла вона. Дівчинка підійшла до холодильника, швидко просканувала полиці, взяла каструлю та переклала мамині котлети у пакет.

Оленька схопила чотири штуки, поклала їх у пакет разом із пачкою сосисок. Закрила кришку, поставила каструлю на місце і тихенько вибігла, сподіваючись, що її не почують. Дівчина накинула куртку, одягла чоботи і вибігла надвір. Микола та Марина вийшли із зали та підійшли до вікна, яке виходило на вулицю.

– Дивись, це Оленька, – сказав Микола, показуючи надвір.

– Бачу, – відповіла Марина. Дівчинка якраз перестала розкладати їжу на землю, і навколо неї зібралися кілька кішок і маленький рудий песик.

– Гарна у нас донька росте, – сказав Микола, обіймаючи дружину.

– Все дісталося від батька, – відповіла Марина, – ти теж готовий віддати останній шматочок, щоб допомогти іншим.

– Я забув, як у дитинстві тягав додому всіх кішок з вулиці, – сказав Микола, згадуючи дитинство і сміючись. – Давай, дамо їй спокій, – запропонувала Марина, – ми ж не хочемо її турбувати, вірно?! Коли вони відійшли від вікна, Оленька повернулася додому і закричала: – Мама тато! Йдіть сюди! Вони побігли до дочки.

– Мамо, тату, давайте візьмемо кошеня! – сказала Оленька, передаючи маленьку грудочку щастя Марині. Марина зітхнула, подивилася на Миколу, який сказав: – Наче я колись був проти. Бери вже. Йди на кухню.

Погодуй своє кошеня. Не знаю, як ти раніше годувала всіх кошенят на подвір’ї, але ти тепер відповідаєш за це. Микола дивився, як дружина несе кошеня на кухню, а за нею стрибає щаслива дочка. Зачиняючи вхідні двері, він подумав: «Мені пощастило із сім’єю!».

КІНЕЦЬ.