Жінки на роботі заздрили Каті. Ще б пак, такого кавалера знайшла!

На роботу підвозить, додому машиною забирає, квіти, подарунки. Красень молодий, мʼязистий – не всім так пощастило.

Катерина теж була красива, підкачав тільки зріст, але ж не в зрості щастя!

Микола з пропозицією руки і серця не поспішав, та й Катерина особливо не наполягала, хотіла краще дізнатися майбутнього чоловіка.

На орендовану квартиру від батьків переїжджати ні йому, ні їй не хотілося.

Катя тільки-но після інституту влаштувалася на роботу,

Микола теж всього другий рік працював.

Їхні стосунки стали стрімко розвиватися. Катерина почала заглядатися на вітрини з весільними сукнями, з особливим інтересом розглядала відповідні журнали та з нетерпінням чекала. Чекала, але не поспішала.

На роботі все частіше почали запитувати про весілля, батьки з обох боків цікавилися, але молоді мовчали.

У неділю батьки Миколи запросили сина із дівчиною на обід.

– Скільки вже ви зустрічаєтеся? – накладаючи салат в тарілку чоловікові, спитала мати Миколи.

Той подивився на Катю і знизав плечима.

– Ти рахуєш? Я ні.

Батько показав рукою, що салату достатньо, і підхопив питання дружини:

– Рік уже є, виходить. От, думаю, двох поросят, чи трьох у Павлюків замовляти, скільки на весілля запрошувати гостей думаєте?

Катерина аж поперхнулася від несподіванки.

– А ми не планували поки що весілля, – здивовано сказав Микола.

Катя ж відвела очі.

– Як?! Без весілля, що це за стосунки? Скоро і жити разом захочете. Катю, що ж ти мовчиш?!

Катя не підводила голови, не розуміючи, що відбувається.

Що вона могла сказати, що і вона вже почала замислюватися про серйозні стосунки, але не напрошуватися ж за дружину?!

Між розставленими на столі салатниками, глечиком з вишневим компотом і тарілкою з куркою, запеченою з яблуками й курагою, Катя побачила, як батько Миколи стиснув руку.

Він характер мав строгий, не терпів заперечень, проте чоловік стримався.

Катерина підвела голову і посміхнулася:

– Нам потрібно ще трохи часу, щоб дізнатися один одного, ми разом толком і не були ніде.

– Ось ще, – заперечив батько.

– Ми з його матір’ю познайомилися в березні, а восени вже одружилися, а потім і Миколка не забарився.

– Ой, Іванку, зараз зовсім інші часи, та й умови життя інші, – спробувала розрядити обстановку мати й додала, звертаючись до молодих: – Ми не підганяємо вас, просто хочемо заздалегідь підготуватись, на весілля назбирати, на подарунок.

Микола важко зітхнув, але дивлячись на батька, що вимагав негайної відповіді, сказав:

– Цього року ми не планували.

Мати видихнула, батько, здається, теж був задоволений тим, що почув. Катя знову опустила погляд у тарілку.

Вже на виході з під’їзду Катерина відчула, що у Миколи зовсім зіпсувався настрій. Він різко смикнув двері і не почекав, поки Катерина вийде, не притримав двері.

– Тобі теж потрібне це весілля, чи це ти їх підмовила почати розмову?

– Я?! – здивувалася Катя. – Я нічого такого і…

– Що тебе не влаштовує? – зупинившись і обернувшись до неї, сказав Микола.

– Мене все влаштовує, – роблячи паузу між словами, відповіла Катя.

– Добре, – сказав він її і відкрив машину.

Дорогою до будинку Катерини настрій у Миколи трохи покращився. Він навіть відчинив їй двері, коли припаркувався біля її будинку, і посміхнувся.

– Чуєш? – зупинилася вона і підняла вказівний палець угору.

– Що?

– Пищить хтось?

– Ні, не чую, – знизав він плечима.

– Кошеня, чи що? – Катерина підійшла до найближчого дерева і почала розглядати, звідки долинав звук.

– Ось воно, Миколо, дивися.

– Що дивитись? Я котів не люблю, заліз і нехай сидить.

– Він такий маленький, треба зняти, – Катя почала стрибати на місці.

– Треба допомогти йому спуститись. Допоможи, га?

– Я? – здивовано спитав він.

– Ти.

– Та низько, сам стрибне.

– Не зістрибне, високо, ти ж бачиш.

Микола махнув рукою:

– Додому проводжати тебе, чи не підеш?

– Піду, але потім, не залишати ж його бідненького на дереві.

Кошеня жалібно нявкнуло.

– Ось чуєш…

– Як хочеш, я поїхав.

– Коли приїдеш додому, подзвони, – не відводячи погляду від кошеня, сказала вона.

– Добре, – спокійно відповів чоловік.

Микола пішов, а Катя почала думати, як зняти кошеня. Драбина вдома була, але самій залазити було лячно. Вона озирнулася. Здебільшого жінки й діти у дворі, і жодного чоловіка. Батьки теж ще на дачі, їдуть у корках додому.

Катя піднялася до себе додому, дістала з балкона драбину й спустилася з нею вниз. Біля дерева її вдалося поставити так, що вона майже не хиталася. До неї одразу підбігли кілька малюків, з’ясовувати що сталося. Катя піднялася на одну сходинку.

– Дівчино, дівчино, ви куди? – якийсь молодик підійшов і взяв Катю за лікоть.

– Там кошеня, бачите?

– Бачу. Візьміть моє серце, зараз я кошеня дістану.

Хлопець простяг Каті модель серця в невеликій прозорій коробочці, а сам поліз на дерево.

Катерина покрутила серце в руках – воно було невелике, сантиметрів п’ятнадцять, притиснула до себе і запахнула ажурну кофтинку.

– Ви б все одно з драбини його не дістали, у вас зріст менший за мій, – сказав, спустившись з кошеням на руках, незнайомець.

Катя тільки усміхнулася.

– Ось ваше кошеня! – простягнув юнак його дівчині.

– А це не моє, не знаю чиє. Хлопці, чиє кошеня? – спитала вона, звертаючись до дітей, які їх обступили.

– Біжіть, спитайте, може з дорослих хтось знає, – відправив дітлахів він.

Катерина добре розглянула незнайомця. Не красень, невисокого зросту, худенький брюнет зі звичайною зовнішністю, але харизму юнак безперечно мав.

Особливо спритно йому вдавалося поводитися з дітьми. Він командував з драбини, щоб вони тримали її, говорив, коли треба розходитися, і всі його слухалися.

– Вперше бачу, що серця гріють. Йому не холодно, – усміхнувся хлопець.

– Так це я так. Щоб не впустити…

Катерина простягла йому серце назад із винуватою усмішкою:

– Давайте кошеня, – запропонувала Катя.

– А воно вам потрібне? Що ви з ним робитимете? Так, а драбина ваша?

– Моя драбина. А кошеня… Не знаю. У мами непереносимість шерсті.

– Тоді драбину я допоможу вам занести, а потім заберу кота.

– Мені якось незручно, я втягнула вас у це. А ви й допомогли і забираєте його.

– Чоловік має вміти вирішувати різні питання, – відповів той.

– Спасибі вам. Як вас звуть?

– Ігор.

– А я Катя.

Його номер телефону Катерина попросила сама. Сказала, що раптом знайдеться господар кошеня. Ігор погодився.

Ця історія з кошеням згодом забулася Катериною. Літо добігало кінця, але попереду був оксамитовий сезон. Катя з нетерпінням чекала відпустку.

Микола мав п’ять днів вихідних.

– Куди поїдете у відпустку? – спитала одна з колежанок.

– Куди я хочу, Микола не хоче… Тож доведеться вибрати щось подешевше….

Жінка подивилася на Катерину, яка важко зітхала, і натякнула, що дитина дуже просто вирішує питання з весіллям. Катя знизала плечима…

Увечері, коли Микола забирав Катерину з роботи, вона прямо запитала його:

– Миколо, а як ти ставишся до дітей?

Про прості, здавалося б речі вони рідко розмовляли. Всі розмови завжди зводилися до того, що ніяк не стосувалося життя чоловіка і жінки, побуту чи обов’язків чоловіка та дружини. Погода, дорога, кіно, обговорення друзів…

Він з підозрою глянув на неї і вказав на живіт:

– Сподіваюся, що там нікого немає.

– Ні, – відповіла Катя, але питання повторила.

– Я до дітей байдужий, якщо чесно, вважаю, що у такому віці їх рано заводити.

– А я люблю дітей, – усміхнулася швидше сама собі Катя. – І після весілля не маю часу з народженням дитини.

Їй стало так радісно від того, що вона змогла висловити те, що думала. Зазвичай вона намагалася не засмучувати свого коханого і мовчала у подібних ситуаціях.

Микола подивився на Катю знову з певною підозрою, але нічого не відповів.

Біля будинку він висадив свою подругу й поїхав.

Катя ще постояла біля під’їзду і вже збиралася відкрити двері, як з вікна першого поверху визирнула сусідка і почала галасувати, хапаючись за голову:

– Марійки не стало! Ох!

Катя швидко зайшла у під’їзд і забігла в квартиру Марії Степанівни, що жила на першому поверсі.

– Катю, от що це? Я йшла, двері відчинені, а вони біля порога…

Дівчина одразу витягла з сумочки телефон і набрала номер Миколи.

– А я тут при чому? – байдуже запитав він. Дзвоніть у швидку.

Катя тут же поклала слухавку й почала схвильован тицяти по кнопках.

– Слухаю, – пролунав у слухавці чоловічий голос.

– Швидка! Тут жінці недобре…

– Це не швидка, я Ігор.

– Що ж я не туди дзвоню?! Ігорю, любий, ви ж лікар, нам потрібна допомога, якщо можете, допоможіть!

– Викликайте швидку, я вже біжу…

Ігор був біля під’їзду вже через п’ять хвилин. Він, важко дихаючи, забіг на майданчик біля квартири і нічого не розпитуючи, нахилився до старенької.

Вона майже прийшла до тями і спробувала сісти:

– Пігулки, там у мене… – вказала вона на чорну сумку, що лежала поряд з нею.

Коли все найгірше було позаду і Марію Степанівну забрала швидка, Катерина видихнула. Вона зробила це голосно і з особливим полегшенням.

– Так, все обійшлося, – вторив її Ігор.

– Як добре, що ви лікар. Дякую вам, Ігорю.

– Я не лікар, – усміхнувся він. – Я вчитель. Вчитель біології.

Катя від подиву навіть округлила очі. У той день, коли вона тримала в руках модель серця, вона була впевнена, що перед нею лікар!

Кому ще на думку спаде тягати із собою пластикове серце?

Про інші професії Катерина навіть не подумала.

– Давайте я пригощу вас чаєм, Ігорю! Чи поспішаєте?

– Ні, я йшов із роботи. І від чашки чаю, чи склянки води не відмовлюся.

Катерина чомусь застигла на секунду і запитала:

– Ігорю, а як ви ставитеся до дітей?

– Хм, я їх не просто люблю, я їх обожнюю! – розплився він в усмішці. – Чекаю не дочекаюсь, коли настане вересень!

Катерина вказала на двері.

– Ось ми й прийшли.

– Мамо, тату, я не одна…

– О, Микола зайшов у гості? – спитала мати.

– Ні, це Ігор. Він нашій сусідці Марії Степанівні сьогодні допоміг. Її, правда, відвезли на швидкій, але, думаю, тепер все буде добре.

– Здрастуйте, – нахилившись уперед, промовив Ігор.

Мати Катерини стала запрошувати:

– Не стійте у дверях, проходьте! За стіл, за стіл… У мене і вечеря готова. Все розкажіть!

…Наступного року у кабінеті біології на 1 вересня було галасливо.

Ігор Сергійович сказав учням, щоб вони заспокоїлися. Діти притихли, але все ще несли до столу вчителя пакети і квіти.

– Я ж просив не дарувати мені першого навчального дня квіти, не створений я для подарунків…

– А це не вам, Ігорю Сергійовичу, це Катерині Анатоліївні. Вітаємо вас з народженням сина! – сказав староста класу.

– Віта-є-мо! Віта-є-мо! Віта-є-мо! – пролунало звідусіль.

КІНЕЦЬ.