Після мого одруження в мами з татом почалася якась амнезія. Вони самі казали, що я маю Світлані освідчитися, що нам нема про що хвилюватися – вони допоможуть і з житлом, і з майбутніми дітьми. Але вже на першому прокололися.

Ціни ростуть як на дріжджах, а зарплати немає. Уже на першому році нашого спільного життя оренду на квартиру підняли, а Світлану ще й звільнили.

Вона поки що активно шукає, по співбесідах ходить, але затриматися десь поки що не може і перебиваємося мінімальною платою за стажування, що вона отримує, і моїми двома роботами.

Я в таксі як на фірмі працюю, так і вожу зрідка одного небідного чоловіка. Якби вдалося потрапити до нього на постійну роботу, було б чудово, а так у нас із ним усього три-чотири поїздки на місяць виходять.

А цього мало, щоб грошей на все вистачало. А ми ще й намагаємося накопичити хоча б на вкладення в новобудову. Своє житло нам просто необхідне, особливо коли прийде час дітей заводити.

Батьки нічим допомагати не хочуть, і ще про онуків запитують. Коли я кажу, що ніколи нам, та й ні до чого, коли самі на мілині, а від батька чую тільки докори в бік моєї роботи і поради влаштуватися ще й на третю роботу, цього разу “нормальну”.

А амнезія в них щодо того, що вони допомагати обіцяли.

– Ми не могли такого сказати, що ти вигадуєш? Ти дорослий хлопець, уже майже двадцять шість. Яка батьківська допомога? Це ще ти маєш нам допомагати. Ми з матір’ю вже не молоді, знаєш. Раптом захворіє хтось або операція якась терміново потрібна? Не розводь нюні, а краще працюй!

Таке відчуття, що мене провели і кинули жорстко. Я і без грошей, і без перспективи. Залишається тільки сподіватися, що криза якось сама мине і все ще налагодиться. І ми й без моїх батьків обійдемося.

КІНЕЦЬ.