Батьки казали не селити в себе подругу, а я їх не слухала. Думала, Анжела мені як сестра і нам буде весело разом
Мені дуже пощастило з батьками, які свого часу вклалися в новобудову, і до моїх вісімнадцяти у них була готова квартира з ремонтом, у яку я змогла переїхати. Мені з першого курсу університету хотілося спробувати жити одній, хоча я буквально з першого дня сумувала за батьками.
А ще трохи побоювалася жити самій у квартирі – вічно мені щось ввижалося, а іноді до серцевого нападу могли довести двері ванної, що на протязі погойдувалися.
Це і почуття самотності підштовхнуло мене до того, що я запропонувала моїй колишній однокласниці і хорошій подрузі переїхати до мене. Після вступу до різних ВНЗ у нас було не так багато часу на спілкування, а спільне співжиття мені здавалося чудовою ідеєю. Ми могли б платити комуналку навпіл, влаштовувати дружні посиденьки і спілкуватися, як раніше. Анжела мою ідею з радістю підтримала.
Ми почали жити разом і спочатку в нас усе було добре. Це було ідеальне життя, де ми разом на навчання збиралися і вечері готували, але коли в мене наприкінці першого курсу з’явився хлопець, Анжела стала ніби зайвою.
Мені хотілося привести Вову додому, щоб побути наодинці, а Анжела вже чекала на нас там і вередувала, якщо ми сміли якось шуміти чи дивитись фільм на ноутбуці, коли вона займалась навчанням.
Я не розуміла такої неприязні подруги до мого хлопця. Думала, вона ревнує мене, бо ми стали рідше зависати разом. Але коли Вова мене кинув, а за тиждень я спіймала його, коли він цілувався з Анжелою біля нашого будинку, все стало на свої місця. Подруга мене провела заради якогось хлопця.
А я думала, це негласне правило найкращих друзів – не зустрічатися з колишніми.
Прикидатися, що ні про що не знаю, я не могла. Запитала в Анжели, чи нормально їй так чинити зі мною, і зіткнулася з хамством. Вона заявила, що серцю не накажеш і мені Вова абсолютно не підходив.
А через те, що моя образа ніяк не відпускала, Анжела затіяла якусь безглузду війну. У мене почала пропадати косметика, речі кудись дівалися, і навіть їжа з холодильника.
Я знаю, що це витівки Анжели, але запитати її безпосередньо не можу – соромно, почуваючись безпорадною. Більше не хочу з нею жити, але сама вигнати її теж не можу – вона вирішить, що все через якогось хлопця. А мені просто некомфортно і страшно жити, не знаючи, що замислить подруга і викине або з’їсть без мого відома, намагаючись зіпсувати мені настрій.
Батьки допомагати відмовляються. Кажуть, я вже доросла і треба було думати до того, як Анжелу кликала до себе. У мами прослизає улюблене: “А я ж казала не селити її у себе за безкоштовно!”
Але що зроблено, те зроблено. Все одно на минуле. Як тепер забезпечити собі нормальне майбутнє із заклятою подругою?
КІНЕЦЬ.