– Олена? – Голос був не знайомий. І Олена вже збиралася скинути виклик. Але голос у слухавці поквапився:

– Оленко, ви тільки не відключайтеся. Я знайома вашої матері. Навіть не знала, що вона має доньку. Я ось чого дзвоню. Марії потрібна допомога, розумієте? Ну, приїдете, зрозумієте. Ви знаєте її адресу?

– Не знаю.

– Я вам зараз продиктую, чи смс скину.

– Не турбуйтеся. Я нікуди не поїду.

– Не думала, що ви така байдужа!

Олена скинула дзвінок.

Через пару хвилин телефон брякнув – надійшло повідомлення. «Адресу скинула, ну і нехай. Все одно нікуди не поїду», – подумала Олена. А настрій, такий сонячний з ранку, стрімко провалився в темні хмари.

…У Марії з’явилася донька Олена в дев’ятнадцять років. Не те, щоб дуже рано, але – не вчасно! Та й не хотіла вона дитину, якщо замислитись.

Сергія сподівалася до себе прив’язати. Наче не знала, що це не працює. От і довелося повертатися до мами в селище міського типу, яке Марія вважала дрімучою глушиною.

Мати зовсім не зраділа цій події. Сама вона стала матір’ю в тридцять один. Ростила Марію вона одна. Озирнутися не встигла, як життя до п’ятдесяти підійшло. Думала, що Марія не поспішатиме з дітьми. І ось вам, будь ласка.

У вісімнадцять років Марія поїхала підкорювати велике місто. Але місто чомусь не впало до її ніг. Натомість – упав Сергійко, та й то не надовго.

Як він розсипався в компліментах спочатку, а як тільки дізнався, що скоро стане татом, відразу знітився:

– Маріє, може, почекаємо? Ну, до чого нам зараз дитина?

– А чого тягнути, коли вже так вийшло. Квартиру винаймемо, одружимося, нарешті, – їй це здавалося цілком природним.

Сергій її переконувати не став. Щоправда, з весіллям не поспішав. Він навіть зустрів Марію з лікарні, та привіз в орендовану квартиру.

Але, сьорбнувши безсонних ночей і безгрошів’я, через три місяці зник. Просто пішов якось, начебто на роботу, і більше не повернувся. Марія його, звісно, ​​шукала. Тільки все без пуття. На дзвінки Сергій не відповідав, колеги хитали головою:

– Не знаємо, куди поїхав. Та й з чого йому нам доповідати.

Де жили батьки Сергія, Марія не знала. Десь на півдні. Тільки от південь великий…

До матері вона приїхала з Оленкою, та її нехитрим посагом.

– Ось онуку тобі привезла. Допоможеш?

Ніна Іванівна побурчала, вислухавши її історію, посварила разом із донькою негідника Сергія. А потім спитала:

– А від мене ти якої допомоги чекаєш? Я поки що працюю, можу, звичайно, іноді з Оленою посидіти, але не більше.

– Та й то, якщо ти додому повернешся. В місто я не поїду. Нема чого там ловити, та й по орендованих квартирах поневірятися не хочу.

Марія знітилася:

– Мамо, я хочу, щоб Оленка поки що у тебе пожила. Я одна в місто повернуся, на роботу влаштуюся. Допомагатиму вам.

– Ні за що! – відрізала Ніна Іванівна.

– Та й не треба! – Образилася Марія.

– Я тобі пропоную на пенсію завчасно вийти, відпочити, онучку поняньчити! А я вас забезпечуватиму.

– А мене ти спитала, чи потрібен мені такий «відпочинок»? – насупилась Ніна Іванівна. – Загалом так, або залишайтеся вдвох… це я ще переживу…. або обидві вирушайте додому.

Марія зрозуміла, що сперечатися безглуздо.

– Завтра поїдемо! Сьогодні вже пізно.

Тільки от поїхала Марія одна. Ніна Іванівна прокинулася вранці від Олениного плачу. Доньки не було. Вона сто разів набирала номер Марії. Але телефон мовчав… Навіть робот не повідомляв про тимчасову недоступність абонента.

Ніна Іванівна спочатку думала звернутися в поліцію. Але потім подивилася на червону від плачу, і таку нещасну Оленку і…

– Гаразд, онучко, доведеться нам з тобою виживати, – сказала, і втерла злу сльозинку.

І вони виживали. Поки Ніна Іванівна була на роботі, з Оленою сиділа сусідка Віра, яка мала своїх дітей.

– Все одно в декреті, можу з твоєю посидіти. Тільки не за так. Можеш вважати, що внучку в приватні ясла здала. У платні, – заявила Віра.

Ніні Іванівні подітися не було куди, і вона погодилася. Залізла у свої заощадження, благо на чорний день збирала. Ось і знадобилися: чорний день настав раніше, ніж вона розраховувала.

Потім Оленка пішла в садок. Тоді Марія з’явилася вперше.

– Що тобі треба? – зустріла доньку Ніна Іванівна.

– Ой, мамо, давай без хамства, – сказала Марія. – Так, я винна. Але я не мала вибору. До того ж я знала, що Оленка з тобою не пропаде. Думала, що як тільки стану на ноги, обов’язково вам допоможу. Але процес дещо затягнувся.

Ніна Іванівна похмуро дивилася на доньку, але запрошувати її у квартиру не збиралася. Втім, Марії запрошення і не потрібно було. Вона відсунула матір плечем, увійшла і поцікавилася:

– Де Олена? Я подарую їй подарунки. А тобі грошей трошки.

– Не треба. Піду дитину збирати, ти ж за донькою приїхала?

Марія зам’ялася.

– Мамо, ну чого її зайвий раз смикати? Та й мені зовсім ніколи нею займатися. Я працюю, та ще й заміж виходжу. Мій наречений поки не знає про Оленку.

Ніна Іванівна відчинила двері:

– Забирайся!

Як їй хотілося схопити Марію за її акуратно покладену шевелюру, стукнути чолом об стіну, а потім спустити зі сходів. Але вона стрималася.

– Я хочу бачити дочку, – Марія намагалася, щоб голос звучав упевнено, але не вийшло.

– Плювати тобі на дочку! Ти своє сумління потішити прийшла! Подарунками та подачками задобрити! Іди по-доброму! Бо я за себе не ручаюся…

Марія пішла. А Ніна Іванівна сіла на пуф у передпокої, й розплакалася злими слізьми, радіючи тільки тому, що Оленка зараз гуляє разом із Вірою та її хлопцями.

Наступного разу Марія дала про себе знати за два роки.

– Не кидай слухавку. Я хочу допомогти вам грошима. Вимкни свою гордість на секунду. Адже Олена росте, гроші зайвими не будуть.

– Довго ж ти збиралася! А доньку побачити не хочеш? А ще краще, сім’ю їй подарувати?

Марія мовчала. Не хотілося розповідати матері, що вона вдруге вийшла заміж, і новий чоловік, як і давній, не знає про Олену. До того ж мріє про сина. І навряд чи в його плани входить виховання зовсім чужої йому дівчинки.

– Переказуй свої гроші. З паршивої вівці хоч вовни жмут, – Ніна Іванівна правильно зрозуміла мовчання дочки.

Олена, звичайно, питала бабусю про матір. А та, навіть, майже не збрехала:

– Поїхала твоя мама. Так далеко, що повернутися не змогла. Ось іноді гроші нам надсилає.

– Вона не повернеться? За мною? – Олена дивилася на бабусю з надією.

– Не знаю, Оленко, – Ніна Іванівна обійняла внучку. Вона й справді не знала.

Роки йшли, Олена росла, бабуся старіла. Іноді прихоплювало серце, підвищувався тиск, але Ніна Іванівна працювала. Не про таке життя вона мріяла: давно могла б вийти на пенсію.

Одній би їй грошей вистачило. А ось удвох з Оленкою – на жаль. Марія грішми балувала не регулярно: могла місяцями не згадувати про доньку.

З’явилася вона до матері, коли та її зовсім перестала чекати. Олені було майже шістнадцять. Марія давно не давала про себе знати, і ось вам, будь ласка, сюрприз!

– Ти сміятимешся, але я знову виходжу заміж. Мій нинішній чоловік готовий прийняти Олену. Тож, якщо тобі важко з підлітком, можу її забрати.

– Схаменулась! – Ніна Іванівна опустилася на табуретку.

Недобре їй сьогодні було з самого ранку: серце калатало у скронях, чорні мухи роїлися перед очима.

– Бабуся, я вдома, – пролунало від вхідних дверей.

– Ось у неї самої спитай, чого вона хоче, – сказала Ніна Іванівна, і кивнула на Олену, що увійшла в кухню.

– Дочка, я за тобою, – ніяково почала Марія.

– Мамо? – Олена дивилася на незнайому жінку, вивчала.

– Бабусі важко, мабуть, тебе тягти – роки. Ось я й приїхала. Спробуймо жити разом? – Марія насилу підбирала слова.

– Я не поїду! – Олена хитнула головою. – Бабулі без мене буде ще важче. Я школу закінчу, працювати піду, допомагатиму їй. А тебе я не знаю!

І вона пішла, грюкнувши дверима, та зачинилася в кімнаті.

– Не потрібні твої жертви, Маріє. Запізнилася ти, – похитала головою Ніна Іванівна. – Їдь, живи спокійно, та щасливо. Якщо, звісно, ​​в тебе вийде.

І Марія пішла, а Ніна Іванівна полізла в аптечку. Тяжко їй далася розмова з донькою. «Якби не загнутися завчасно, – подумала вона. – Не можна Олену залишати одну».

Ніни Іванівни не стало сонячним червневим днем. Олена тільки закінчила дев’ятий клас, і попереду на неї чекало літо. Вона влетіла у квартиру, молода, щаслива, вільна.

– Бабуся, все! Кінець!

Ніна Іванівна лежала на кухонній підлозі, і теплий промінець сонця торкався її щоки, сподіваючись зігріти. Але на жаль… Великий інфаркт обірвав ниточку життя Ніни Іванівни.

Олена присіла поряд з бабусею, розуміючи, що це справді кінець, і заплакала.

– Оленко, знайомся. Це мій чоловік Михайло Петрович, – Марія метушилася, ногою підштовхуючи до дочки рожеві капці. – Перевзуйся, для тебе спеціально купила.

– Ну що, дочко, будемо дружити? – Повний чоловік в окулярах, простягнув Олені руку.

Вона її потисла, подивилася на новоявленого «тата». Він їй не подобався. Пильний, якийсь липкий погляд з-під окулярів у тонкій оправі, гарячі м’які долоні, пролисини, що робили чоло карикатурно великим, живіт, що нависав над ременем.

– Ну, проходь же, розташуйся. Я тобі приготувала кімнату. Бабусина квартира теж твоя. Вона дарчу написала.

– Я не буду претендувати, – Марія посміхалася, слова сипалися, як горох. – В десятий клас тут підеш. У нас школа гарна. І взагалі, все у нас буде чудово.

Наскільки в будинку матері добре, і як її люблять, Олена дізналася дуже скоро…

– Ну яка ж у Марії донька гарна! Жаль, що я раніше тебе не знав! – Михайло Петрович буквально обмацував поглядом фігурку Олени.

Вона нервово стулила халат, та вискочила з кухні, пообіцявши собі більше ніколи не з’являтися в ньому перед вітчимом. Тільки штани, та футболки оверсайз. А краще – светр! Навіть улітку.

Олена намагалася розповісти матері, що Михайло Петрович їй буквально проходу не дає. І слизькі погляди, та компліменти – лише мізер.

Він міг ущипнути Олену, або ляснути нижче спини, супроводжуючи все це огидним хихиканням.

– Олено, ти мені мстишся, чи що? – несподівано відреагувала Марія. – Хочеш моє сімейне життя зруйнувати через дитячі образи?

– Ну не може Михайло так поводитися. Він солідна, шановна людина, бізнесмен. Далася йому квола малолітка!

І Олена замовкла. Михайло Петрович теж притих. Мабуть, Марія поділилася з ним скаргами доньки. Щоправда, вистачило його не надовго.

Олена намагалася не звертати уваги, ховалася від вітчима в кімнаті. Але він не вгавав. Після школи їй не хотілося йти додому.

Олена тинялася вулицями і чекала, коли мати повернеться з роботи. Вітчим теж працював, тільки він міг з’явитися вдома у будь-який час.

Так тривало цілий рік. Десятий клас Олена закінчила погано. Ну, не могла вона думати про навчання, коли вдома неможливо розслабитися.

Потрібно весь час бути напоготові, уникати Михайла Петровича. І мовчати! Тому що мати не просто не хотіла нічого слухати, вона впадала в сказ, якщо Олена скаржилася.

Але одного разу Михайло Петрович перейшов від слів та поглядів, до дій. Того дня вони святкували щось на роботі. Додому він прийшов рано. Хмільний та веселий.

Схопив Олену за руку в коридорі, притиснув до стіни своєю тушею, щось жарко зашепотів на вухо. Олена не пам’ятала, як вирвалася. Зібрала речі в сумку, схопила ключі від бабусиної квартири, і втекла.

Марія подзвонила наступного дня.

– Оленко, ну що у вас трапилося? З Мишком знову посварилися? Повертайся.

– Ні! Живи сама зі своїм Мишком. А мені й тут добре.

– Ну, як же ти одна? У сімнадцять років не можна самій жити.

– Нічого, знайду якусь роботу. В технікум восени піду. Та хоч жебракуватиму! Але до твого липкого Михайла не повернуся! – Голос Олени зірвався, і вона схлипнула.

– Добре, залишайся там. Грошима я тобі допоможу. Не розумію, що у вас сталося.

«Та все ти розумієш!» – хотілося закричати Олені, але вона знала, що її мати не почує. Або не захоче почути.

Мати справді допомагала. Не багато, але надсилала щомісяця. Олені вистачало, щоб сплатити за комуналку. Вона влаштувалася продавчинею у цілодобовий магазин. Ніч за дві. Вступила в технікум.

Селище не дарма носило горду приставку: «міського типу». Єдиний технікум, що випускає бухгалтерів, там був. Було тяжко. Все, що пам’ятала Олена про той час, – це те, що вона постійно мріяла виспатися.

Потім допомога від матері припинилася. Олена не стала дзвонити та питати, чому. На вічну допомогу вона не сподівалася, а до того, як поживають мама та її дорогоцінний Михайло Петрович, Олені не було жодної справи.

Вона відучилася, знайшла роботу, і зажила своїм тихим життям. Про матір вона не згадувала. Іноді відвідувала бабусю на цвинтарі, розповідала про останні новини.

І вважала, що життя в неї нехай і не б’є ключем, але цілком пристойне. І ось, будь ласка, цей несподіваний дзвінок.

«Так, я байдужа! До цієї тітки, яка зветься моєю мамою, не відчуваю нічого! – думала Олена, похмуро дивлячись у віконце, за яким сяяла сонцем золота осінь.

– Подумаєш, допомогла вона мені трохи! Та вона цією допомогою навіть соту частину свого батьківського обов’язку не покрила! Нікуди не поїду!

Але вона поїхала. Лаючи себе за слабкість, подзвонила в дверний дзвінок, що висів на проводці, поруч із облізлими дверима. Почулися кроки, хтось, схоже, спіткнувся, вилаявся, і, нарешті, двері відчинилися.

– Чого тобі? – непривітно поцікавилася тітка в замурзаному халаті.

Олена насилу впізнала матір.

– Ти… Що сталося

– Олено? А ти як тут? Жаліти прийшла? Мене жаліти не треба! – Марія похитнулася, оперлась об одвірок. – Хоч гаразд, проходь, коли вже приїхала.

Потім вони сиділи на брудній кухні, і Марія розповідала, періодично прикладаючись до заляпаної склянки.

– Мишко мій, і справді, поганцем виявився! Ти коли поїхала, він собі через деякий час молоду пасію завів. Я швидко дізналася, але розлучатися не поспішала. Думала, криза у чоловіка.

– Потрібно почекати, може перебіситься. Бо ж у нас і квартира спільна, і гроші він приносив. Моя робота що: так – щоб удома не сидіти… Чекала-чекала, доки не дочекалася.

– Сам на розлучення подав. Мене в цю будку переселив. Живи, каже, як хочеш. Озирнулася я: сім’ї немає, роботи нормальної немає, жодної рідної душі поряд.

– Нікому я не потрібна. Подруга одна з роботи забігає іноді. Мабуть, я їй твій номер з хмільних очей і дала. Ось вона тебе й висмикнула мене рятувати.

Марія гикнула, і замовкла.

Олена дивилася на матір. Різні почуття тіснилися в душі: гидливість, образа, зловтіха і… жаль. Їй було шкода цю самотню, нікому не потрібну жінку, що опустилася.

– Може, тобі вистачить очі заливати. Поїхали до мене? – Ненавидячи себе, запропонувала Олена.

Але мати її здивувала.

– Ні, Олено, не хочу. Ти ж мене виховувати почнеш, жалітимеш. Не треба мені цього. Я тебе не жаліла. Їдь додому. Доживу своє життя, як уже вийде.

Олена вийшла із затхлості маминої квартири, вдихнула осіннє холодне повітря. «Добре, що вона не погодилася, – подумала вона.

– Більше не відвідуватиму її. Я виконала свою місію. Нехай живе, як хоче. Ніколи сюди більше не приїду, і нехай мене вважають байдужою!

За два роки Марії не стало. Її знайшли сусіди. У телефоні виявили запис «дочка». Подзвонили. Олена організувала скромні похорони, на яких не пролила ні сльозинки.

– Байдужа якась, – шепотілися за її спиною. – Матері не стало, а їй байдуже.

А Олені і справді було байдуже. Вона проводжала в останній шлях зовсім чужу людину…

КІНЕЦЬ.