Багато років тому я поїхала в Німеччину на заробітки, залишивши трирічного сина на свою маму. Я допомагала, як могла, хоча гроші мама казала не висилати, бо тато добре заробляв.

Але часи змінилися. Я повернулася в Україну і не одна, а з Іваном. Ми придбали в районі квартиру і на даний час я при надії. Іван не проти щоб Андрійко жив з нами.

Але втручається мама. Вона звикла за кимось доглядати і не віддає мені сина, аргументуючи все тим, що я погана мама, бо одного разу забула про його день народження.

Свого Андрійка я привела на світ в дев’ятнадцять років. Тата в нього нема і на цьому ставлю жирну крапку, бо не заслуговує ця людина, щоб про нього хоч слово писали.

Просто знаю, що батьки його зробили все для того, щоб той поїхав спершу на роботу в іншу область, а після і одружили його на якійсь впливовій дівчині.

Мені ж руку допомоги простягнула моя мама, яка ще була доволі молода. На той час мама виховувала мого брата, якому було дванадцять років.

Ось так і вийшло, що довго я в декреті не сиділа, бо треба було заробляти гроші.

Мама моя майже в своєму житті не працювала. Всю фінансову сторону взяв на себе батько. Він завжди працював на декількох роботах, ще й по весіллях грав на баяні, в них був свій гурт, так скажемо.

Саме тому, коли Андрійку було три рочки я надумала поїхати на заробітки спершу в Польщу, а після моя бригада переїхала в Німеччину.

Я переводила додому гроші, але не багато, бо мама сама казала, що їм хватає тих грошей, що їм заробляє батько. Та я робила подарунки, висилала одяг, іграшки, я не забувала про сина.

На великі свята, такі як Різдво чи Великдень, я старалася приїжджати в Україну. Також приїжджала і на святкування дня народження Андрійка, який йому організовувала мама і разом з ним задувала свічечки.

Я бачила, який міцний у них зв’язок, але лише раділа з цього приводу. Я ж не думала, що все так далеко зайде.

В Німеччині я зустріла нашого Івана. Ми разом заробляли, щоб по поверненню в Україну, купити власне житло.

Так і сталося, але через п’ять років.

Ми повернулися, купили в районі двокімнатну квартиру. І я і Іван маємо хорошу роботу, а ще недавно я дізналася, що чекаю дитину.

Ми підіймали цю тему, щоб Андрійко жив з ними. Іван не проти. Але коли прийшов час забирати його до себе, то мама сказала, що не хоче його нам віддавати, бо мій брат вже навчається в іншому місті, тато працює, а вона звикла за кимось доглядати.

І взагалі, вона нав’язує мені, що я не надто хороша мама, бо ні грошей не надсилала і взагалі, один раз забула привітати сина з днем народження.

Так, таке було, але з ким не буває, запрацювалася я.

І тепер я не знаю, що робити. Андрійко ходить в школу, яка поруч з будинком мами. Тут у нас треба його возити на автівці, бо школа за п’ять кілометрів від нас.

І взагалі, син від мене віддалився, він вважає своєю мамою бабусю.

Як мені бути? Чи забирати сина в свою нову сім’ю чи нехай буде так, як є?

Я заплуталась, бо вже і сем Іван на його переїзді не наполягає…

Що мені робити?

Джерело