Мене завжди, все життя дуже зворушували історії про бездомних тваринок, яких часто люди викидали, як якесь непотрібне сміття. А от ця історія куди гірше, бо тут хтось вирішив позбутись людини. Та ще й не якоїсь там чужої, а рідної.

Я завжди ішов на роботу і з роботи біля одного милого кафе нашого міста. І на цей раз помітив там чоловіка похилого віку, який сидів із ціпком на бордюрі та зажурено дивився на дорогу, ніби когось очікував там побачити.

Якось пройти повз я не змогла, тому підійшла, аби запитати, чому він там сидить і кого чекає. І чоловік повідав мені свою доволі печальну історію. Досі згадую про це і очі набираються слізьми.

Виявилось, що кілька місяців тому донька привела його сюди і сказала чекати, коли забере. Вона сказала, що мусить не надовго відлучитись із міста і тому так буде краще.

Так про нього вона й забула. Коли я увійшла в кафе по круасан для старого, то запитала у персоналу про чоловіка і вони пояснили, що відкрились недавно і з перших днів відкриття він сидить навпроти та сумує.

Дивина в тому, що він ніколи ні в кого нічого не просить, а просто сидить та спостерігає за всім.

Я була шокована, коли почула, що дідусь досі вірить у те, що дочка ось-ось його забере. Це добре, що працівники кафе турбуються про нього і виносять якусь їжу. Я боюсь уявити, що би з ним було за стільки часу.

Щоб розібратись у ситуації, я сфотографувала діда, записала на диктофон його розповідь та пішла до спеціальних організації допомоги. Зазвичай вони допомагають таким людям, я надіюсь, що і тут вони розберуться та не залишать бідного чоловіка у біді.

КІНЕЦЬ.