– Сину, не буде мене два тижні вдома. Впораєтеся з Соломією самі по господарству? – питаю я сина.

– Не буде вдома. А де ти будеш? – здивовано запитав син, який вже за ті кілька місяців, що я вийшла на пенсію, звик, що я постійно вдома.

– На курорт я, сину, поїду. Взяла на роботі розрахункові гроші, і витрачу їх на відпочинок.

– Мамо, а від чого ти відпочивати збираєшся? Ти ж на пенсію вийшла. Хіба пенсія – не відпочинок? – здивовано перепитав мене син.

Та докопуватися до істини Валерій не став, махнув рукою і пішов. Проте я встигла побачити, що ідея з курортом йому не сподобалася.

– Краще б твоя мама в Італію чи Іспанію на заробітки поїхала. Допомогла б нам трохи. А вона замість того, щоб допомогти, поїхати і грошей заробити, вона їх витрачає, – каже ввечері невістка моєму сину, думаючи, що я не чую їхньої розмови.

– Вирішила вона собі так. Гроші має, їй на роботі дали розрахункові, – пояснює син.

– Два тижні на курорті! За це ж треба заплатити тисяч 50 мінімум! Совісті у твоєї мами немає, вона б могла ці гроші на внуків витратити, а вона своє здоров’я їде поправляти. Цікаво, що її болить? – ніяк не може вгомонитися невістка.

Син мій давно одружений, він дружину відразу до нас привів, бо свого житла ні у неї, ні у нього не було. Я не перечила, бо син у мене один, а я давно вдова. Якщо би він став жити окремо, то навіщо мені одній такий великий будинок? Дім у нас і справді великий, то мій покійний чоловік постарався.

Я до невістки відразу ставилася прихильно, тільки вона як їжак – кожне слово в штики сприймає. Я коли зрозуміла, що так діла не буде, сказала, щоб вони робили собі окремий вхід, будемо вести роздільне господарство, не хочу я з Соломією на каструлях сваритися.

Такий підхід, начебто, допоміг. Ми менше бачилися, а тому і менше було непорозумінь. Я на роботу ходила, мала своє життя, тож в життя сина і невістки не втручалася. Якщо була можливість – допомагала їм, але не більше.

Нещодавно я на пенсію вийшла. Робота в мене була хороша, я непогано заробляла, тож і розрахункові теж непогані отримала.

Я ще думала, куди ці гроші краще витратити – на ремонт кухні, чи поїхати кудись відпочити і підлікуватися. Вирішила, що я в такому віці, що вже про себе треба дбати, а не про стіни на кухні.

Купила я собі путівку в санаторій, про що сину і повідомила. Ми хоч і маємо різні входи, та подвір’я у нас одне, а восени чимало роботи надворі, тому я і попередила сина, що мене не буде, нехай самі справляються.

Сказала я це так, чисто інформативно, щоб вони з невісткою розуміли, куди я поділася. Звідкіля ж я знала, що їм так не сподобається моя затія?

Невістка так накрутила сина, що він мені перед від’їздом заявив, що інші мами в Італію їдуть, щоб дітям допомогти, а я лише про себе і думаю.

– Якщо маєш так багато грошей, то могла б і внукам дати трохи, – з докором каже Валерій.

Можете собі уявити, з яким настроєм я їхала в санаторій. Я ж сама собі заробила на цей відпочинок, у них грошей не просила.

Я вже не казала сину, що інших матерів діти на відпочинок відправляють, ще й все самі оплачують. Прикро, що він сам цього не розумів, а ще й повівся на підмовки дружини.

Бачив Бог, я не планувала усього того, що сталося далі. Але, напевно, все саме так і мало бути. На курорті я познайомилася з одним дуже хорошим чоловіком, мій ровесник, вдівець, живе з сином і невісткою.

Ярослав відразу мені видався рідним, ми з ним лише познайомилися, а мені здавалося, що я знаю його все своє життя.

І я йому приглянулася, бо щовечора кликав мене гуляти в місцевий парк. Я спочатку навіть не знала, про що маю з ним говорити, я ж на побачення ходила останній раз 40 років тому.

Приїхала я додому окрилена, син з невісткою відразу це помітили. І навіть встигли мене засмутити, бо за ці два тижні, що мене не було вдома, на нашому подвір’ї не було нічого зроблено. Впевнена, що вони це мені на зло так зробили.

Та я не розгубилася. Покликала до себе Ярослава, і разом ми швидко впоралися.

Треба було бачити лице невістки і сина. Валерій мовчки за усім спостерігав, а Соломія зеленіла від злості.

Коли через кілька місяців Ярослав зробив мені пропозицію, я не розгубилася і відповіла згодою, чим ще дужче розізлила невістку і сина.

– Він тут жити не буде. Мамо, ти не можеш привести чужого чоловіка до нас на подвір’я, – заявив мені син.

– Ярослав не чужий, тепер це мій чоловік, бо ми з ним розписалися. І будинок цей теж мій, якщо ти не забув. А якщо вам з Соломією щось не подобається, то з’їжджайте, – спокійно кажу.

– Значить, ти мене і внуків проміняла на нього? – сердиться Валерій, в якому вже заграла навіть якась юнацька ревність.

Діти зі мною не спілкуються тепер. Вважають, що я не мала права зробити так, як зробила.

А що ви скажете? Невже на пенсії і справді не варто виходити заміж?

Джерело