-Ох Любо, не знаю що вже й робити. – бідкається пані Яна. –Внучечка моя, Іруся, їй всього то чотири рочки, а вона так вже вертить невісткою як хоче! Все їй потрібно і все має бути по її та ніяк по іншому! Розбалували її страшно.

-Все так погано? – зацікавлено запитує Яну стара подруга, яка вже дуже багато років знає жінку та її сім’ю.

-Та уявляєш, я зустрілась з невісткою, Ясею, на дитячому майданчику, а Іруся в чобітках осінніх. Всі вказують пальцями, сміються, перешіптуються!

-Так зараз липень! На вулиці плюс тридцять! Які осінні чобітки в таку спеку? – здивовано запитала подруга.

-Бач Іруся захотіла! Це закон в їх сім’ї. Іруся хоче – то так і має бути. Ну як так можна. Вона не розуміє слова «ні» від слова взагалі.

***

Ну що поробиш, Яся, невістка Яни Анатолівни, дуже м’якосердешна та не може відмовити доньці ні в чому. Яна Анатолівна не розуміє такої вседозволеності для трирічної Ірусі. А що буде в десять, чотирнадцять, шістнадцять? Що тоді буде влаштовувати Іра? Яні Анатолівні навіть думати про це страшно, зважаючи на теперішню ситуації в сім’ї сина.

Іруся захотіла якусь іграшку – будь ласка, захотіла нову сукенку – ось. І неважливо потрібна вона їй чи ні. Ба навіть якщо в неї тих сукенок, що продаються за п’ятдесят гривень ціла шафа – Іруся хоче, значить Ірусі купують.

Яна Анатолівна ще б зрозуміла, якби в них був хороший достаток. Проте син Андрій з Ясею та Ірусею живуть в орендованій квартирі, а коли купуватимуть свою нерухомість – невідомо. Якщо далі продовжуватиметься ця вседозволеність для Ірусі тоді точно не скоро. Ой не скоро. Та ба навіть, якщо б був в них хороший достаток, то все рівно не можна до такої степені балувати дитину, щоб вона в теорії не розуміла слово ні.

Якщо Ірусі відмовляють, то це катастрофа. Починається нереально сильна істерика. Так до такої степені сильна істерика, що Іруся червоніє та починає задихатись. На це страшно дивитися. Ось і Яся дозволяє їй все лиш би та не влаштовувала такі дійства.

Андрій теж сильно невдоволений таким виховання Ясі, бо йому важко самому забезпечувати родину з такими виходками доньки. Але, що він зробить? Андрій більшу частину свого часу проводить на роботі, а Яся буквально з24/7 з Ірусею.

***

-Ну на вулиці ж така спека, чому Іруся в цих чобітках? – запитує Яна Анатолівна.

-Ірусі настільки сильно сподобались чобітки, що вона навіть спати в них лягла, не хотіла знімати. А коли прийшлося йти на прогулянку, то навідріз відмовилась від улюблених сандаликів та влаштувала знову такий страшний скандал. Довелося взувати її в ці чобітки і так йти.

-Слухай, Ясю, я розумію, що «чим би дитя не тішилось, лиш би не плакало», ну але якщо вона захоче зимою в сандаликах піти чи в дощ голяка босоніж погуляти – ти також дозволиш і скажеш «Ну Іруся ж хоче»?

-Та що ви, Яно Анатолівно! – здивовано сказала Яся.

– Так ж не можна! Вона захворіє, при чому може дуже сильно.

-А ходити в чобітках в таку жару – фест корисно для здоров’я, так? – докірливо запитала Яна Анатолівна.

Яся промовчала відвівши очі в сторону. Вона й сама розуміла, що в Ірусі дуже дурні забаганки, які часто важко виконати. Але просто не могла відмовити єдиній та коханій донечці.

А ці осінні чобітки, які Іруся вирішила надіти на прогулянку в плюс тридцять, їй придбали нещодавно. Декілька днів тому. Але знову ж таки «Ну Іруся ж хоче». Іруся може багато всього хотіти, але всьому є своя межа, в кінці то кінців.

КІНЕЦЬ.