— Люся, я навіть не знаю, як тобі це розповісти! – схвильовано сказала Христина, продавчиня в місцевого супермаркету, яка знаходилася прямо біля будинку її доброї знайомої.

— А що сталося? – здивувалася Людмила.

— Загалом, ваша бабуся щойно заходила. Накупила всякої нісенітниці майже на три тисячі. Я ж знаю, що пенсія у неї тільки через тиждень, як і у моєї матері.

– Нічого собі! А що вона набрала?

– Ого! – у Людмили пропав дар мови. — Бабуся зовсім здуріла, мабуть.

— Люся, вона карткою розплачувалася! Я не бачила, чия вона, але карткою. Я хотіла запитати, звідки вона у неї, але поруч стояв начальник, я не наважилася. Ось вибігла в туалет, щоб тобі розповісти. Раптом вона зараз ще в ювелірний піде або ще кудись!

— Дякую, Христино. Дуже дякую! Я розберуся!

Люся сховала телефон у кишеню, намагаючись отямитися.

Бабуся що, вкрала картку у когось? Хіба вона могла? Сива голівонька! Як же це!

Не встигла вона добряче подумати про це, як пролунав ще один телефонний дзвінок. Дзвонив її син-студент.

— Мамо, уяви, у мене картку вкрали. Мабуть, в автобусі витягли!

— Ти її заблокував?

— Так, щойно, але три косарі встигли злизати. Повідомлення прийшло вже.

— У тебе що, обмежень по пін-коду не було?

— Були, але вони його підібрали, мабуть.

— Тільки не кажи, що у тебе там дата народження стояла? — поцікавилася мама.

— Ну так!

— Молодець! Тільки боюся, це не в автобусі.

— Що? А де тоді?

— Христина щойно дзвонила з магазину. Сказала, що бабуся наша вирішила погуляти на старості років.

— Та ну, не може такого бути! — не повірив Ромка.

— Може-може! Я додому піду.

— Я швидше! Я вже скоро буду. Зустрінемося вдома!

Люся відпросилася у директора. Сказала, що справа термінова. Поїхала додому.

Через п’ятнадцять хвилин вже піднімалася сходами. Та, дійсно, син встиг раніше за неї.

Він увійшов до квартири і відразу відчув аромат креветок. Бабуся стояла біля плити на кухні і варила їх з лимоном і приправами. Смачно пахло.

— Бабусю, ти що, взагалі з глузду з’їхала? — з ходу запитав онук.

— Ти про що? — Анна Григорівна зробила вигляд, що нічого не розуміє.

— Як ти могла взяти мою картку?

— Хто, я?

— Ні, я! Вона, до речі, вже заблокована. Можеш повернути.

— Як це заблокована? — незадоволено запитала бабуся.

— А чого ти дивуєшся? Ти ж її не брала!

— Не брала!

— А звідки креветки?

— Сусідка пригостила!

Ромка підійшов до холодильника. Відразу ж побачив там ікру і шампанське. Дістав одну пляшку і подивився на бабусю.

— Це теж від сусідки?

— Так, у нашому під’їзді живуть дуже милі люди!

— Бабусю, досить вигадувати! — ображено сказав онук. — Тобі, правда, не соромно?

Якраз у цей момент до квартири увійшла його мама. Вона відразу пішла на запах і знайшла їх обох на кухні.

— Мамо, відповіси Ромі? Тобі реально не соромно?

Анна Григорівна помішала креветки, спрямувавши погляд у каструлю. Судячи з усього, вона набиралася сміливості.

— А чому мені має бути соромно? — вона встала в позу. — Ви стільки років мене обкрадаєте! Можу я хоч раз у житті побалувати себе!

— Ми тебе обкрадаємо роками? — здивувалася Люся. — Звідки ти це взяла?

Бабусю вони забрали до себе п’ять років тому. Їй було вже важко жити одній за містом.

На сімейній раді вирішили, що їй буде краще з родиною.

До слова, Анна Григорівна зовсім не заперечувала. Вона знала, що у дочки з чоловіком чотирикімнатна квартира.

Для неї підготували окрему кімнату. Навіть ремонт там свіжий зробили, меблі купили зручні. Подбали!

Раніше бабуся не скаржилася ні на що. Зрозуміло, її в чомусь обмежували, але виключно через її недуги.

Лікарі дозволяли не всі продукти. Та й алкоголь був під забороною.

Правда, до цього Анна не скаржилася. Вона взагалі вживала рідко, навіть в молодості.

— Так, обкрадали! Ви мою картку пенсійну відібрали! Хіба ні?…

— Мамо, ти ж пам’ятаєш, чому я її забрала?

— Ні, забула! Давай, придумай щось!

— Ти забула, як з пенсії купила собі кілограм шоколадних цукерок і майже все з’їдала за раз!

— І що? — незворушно сказала Анна Григорівна.

— Ти забула, що у тебе діабет останні десять років? Нам того дня навіть швидку довелося викликати!

— Не було такого, не пам’ятаю! — відповіла бабуся і вимкнула конфорку під креветками, накрила каструлю кришкою, щоб вони трохи настоялися.

— Мамо, якщо ти не пам’ятаєш, це не означає, що цього не сталося. Ти останнім часом багато чого забуваєш!

— Гарна відмовка! Мама стара, у мами погана пам’ять! Значить, гроші їй не потрібні!

— Мамо, ось ти дорвалася до грошей. І що ти набрала? Ікра, шампанське, креветки! Ти забула, що минулого року тобі поставили хронічний панкреатит! Тобі все це просто не можна! Як ти не розумієш?

— Дурниці! Можна! Ти просто хочеш, щоб я харчувалася однією вівсянкою і супами, перемеленими на блендері! Я на них вже дивитися не можу!

Люся втомлено плюхнулася на стілець. Мати іноді поводилася, як маленька дитина. І як тепер їй довести, що вона не права?

— Зачекай! — раптом зрозуміла Анна Григорівна. — Ти що, все це в мене відбереш?

— Поверну в магазин хоч щось, якщо вийде. Це все-таки Ромині гроші. Він, між іншим, працює. Вони не з неба на нього впали.

— Я хочу ікри і шампанського!

— А мені потім везти тебе в лікарню і витрачатися на ліки? А якщо гірше стане? Мамо, подумай про своє здоров’я!

— Я здорова, як корова! Ти мене спеціально в хворі записала, щоб годувати стареньку помиями!

І як взагалі реагувати на такі заяви? Як? Мама і справді розумом з’їхала. Звичайно, це цілком очікувано.

Їй уже вісімдесят два роки, але Люда все-таки сподівалася, що мати збереже розум довше.

— Мамо, ти не отримаєш ікру і шампанське. Цукерки теж. Вибач. Я не жадібна, просто тобі цього не можна!

— Я на тебе до суду подам!

— Ну, успіхів!

Рома теж сидів за столом і слухав їхню суперечку. Бабуся його дуже здивувала. Досі не вірилося, що вона могла таке вигадати.

— Мамо, а чого ти переймаєшся? — раптом сказав він. — Бабуся, мабуть, вирішила піти з життя красиво! Нехай вона з’їсть все, що накупила, а коли прихватить, відвеземо її до лікарні. Там вже рулетка — відкачають чи ні. Як пощастить! Хоча, з огляду на кількість з’їденого, відкачають її навряд чи!

Зате більше не буде їсти твої “помиї”. Нічого їсти не буде! Не дізнається, чим закінчиться її улюблений серіал, який вона вже тиждень дивиться. Більше з котом спати не зможе. Ми його, напевно, виженемо як її не стане.

Навіщо він нам потрібен? Тільки вона його і любить. А ще у нас кімната нарешті звільниться! Одні плюси!

Людмила чітко чула сарказм у голосі сина, але бабуся його вже давно не розбирала.

Їй здалося, що онук говорить цілком серйозно…

— Яшка тут до чого? Бабусі просто захотілося ікри! Як тобі не соромно, Ромка?

— Мені буде соромно людям на поминках пояснювати, як рідна бабуся у мене картку вкрала, а потім обжерлася до зупинки серця!

Бабуся стиснула губи і ображено подивилася на онука.

— Але мені так хочеться червоної ікри!

— Їж, хто тобі не дає! Бери ложку і їж!

— Але я ж тоді…

— Ну, ти ж щось думала, коли купувала її, причому стільки!

— Але я ще хочу пожити! І серіал…

— Живи, хто тобі не дає!

— Ти злий і недобрий! Я думала, ти мене любиш!

— Я і люблю, але знаєш, красти — це остання справа!

— Я не щур!

— Як тобі це взагалі в голову прийшло? — не втримався Ромка.

— Я сама не знаю. Вийшла вчора на лавочку посидіти, а там баба Тоня. Скаржилася, що дочка у неї картку пенсійну відібрала. Вона мало не плакала. Казала, що вони її обікрали.

І так мені прикро стало. За неї і за себе! А тут вона ще план придумала, як свою картку повернути, а якщо не вийде, то гроші зі скарбнички у них забрати.

Ну, я і вирішила, чим я гірша?

— Молодці, нічого не скажеш! — зауважила Люся.

— Ми сиділи і перераховували, чого б нам хотілося! У мене аж слинка потекла, коли я подумала про ікру і шампанське! А вона так апетитно про креветки говорила…

— І ти не втрималася!? — запитав Ромка. — Тобі не здається, що три тисячі — це вже занадто?

— Я трохи захопилася! — винувато сказала бабуся. — А повернути можна? — запитала вона у доньки.

— Уявлення не маю!

Люся зателефонувала Христині, щоб уточнити цей момент, але та сказала, що можна повернути тільки здуті банки або прострочені.

Запропонувала віднести в магазинчик «У Олени». Може, зможуть їх продати, якщо самі з’їсти не захочуть.

Бабуся ще довго сумувала через те, що так і не вдалося поласувати ікрою і шампанським.

Креветок дочка їй дозволила трохи поїсти, але і тоді довелося таблетки пити, коли прихватило.

Солодощі Ромці віддали і Сергію, його татові. Люся вже давно солодке не їла, все фігуру берегла.

Після того випадку всі почали карти і готівку ховати, щоб бабуся знову не накосячила.

Все-таки вік, та і розум підводить. Шкода її, звичайно, але що поробиш? Смачненького хочеться, але якщо не можна, то не можна!