Коли в селі починали достигати яблука, всі знали – Спас недалеко. У повітрі витало щось особливе: запах стиглих груш, меду та свіжоспечених пирогів. Сонце вже не палило, як на початку літа, а ніби лагідно торкалося плечей, даруючи тепло, яке хочеться запам’ятати на всю зиму.

Бабуся Олена жила на окраїні села, у старій, але чистенькій хаті з різьбленими віконницями.

Її сад був особливий – великий, доглянутий, у ньому росли яблуні трьох сортів, груші, малина, ожина, а ще біля паркана, як завжди, поважно стояли соняхи, повертаючи голови до сонця. У цьому саду бабуся проводила більшу частину свого літа.

Та найголовніше – бабуся дуже любила свято Спаса. Казала:

– Це не просто освячення фруктів. Це подяка за врожай і за все добре, що маємо. Як проживеш Спаса – таким і буде твій рік.

До бабусі Олени завжди приїжджали внуки – Марічка й Остапчик. Мама з татом відпускали їх у село на всі канікули. І хоч у місті було багато іграшок, комп’ютер і торговельні центри, але в селі, у бабусі, було щось більше – душа.

– Бабусю, а що ми будемо святити цього року? – запитала Марічка, перебираючи наливні яблука.

– Усе, що Бог дав. Яблучка, грушки, виноград, медочок… Але найперше – треба дякувати Богу.  От ти зранку встав і зрадів, що сонце світить, що руки-ноги цілі, що яблуко солодке.

У день Спаса бабуся рано встала. У кошик поклала найкращі яблука, груші, баночку меду й покрила це вишитим рушником.

Церква в селі була повна. Люди несли кошики, діти трималися за спідниці матерів, дідусі схиляли голови. Після Служби священник все окропив свяченою водою, а у повітрі змішувалися пахощі воску, яблук і ще чогось незрозумілого, але дуже рідного.

Після церкви бабуся, внуки й сусіди зібралися у дворі. Вони разом пили чай з м’ятою, пригощали один одного освяченими фруктами, співали старовинні пісні.

– А пиріг? – спитала Марічка.

— О, пиріг будемо пекти завтра, щоби освяченим яблучком начинити. Це буде наш Спасівський пиріг. Впораємось усі разом.

Бабуся Олена місила тісто.

– Кожен має загадати бажання, – сказала вона, – а я його “впечу” у пиріг. І якщо з’їсте з радістю – збудеться.

Марічка загадала: «Щоб бабуся довго жила». А Остапчик – «Щоб мама і тато не сварилися». 

Пиріг вийшов рум’яний, духмяний. Його розрізали урочисто, як торт на день народження. Діти сміялись, дорослі розповідали давні історії про Спаса, коли ще їхні бабусі носили кошики до церкви.

Бабуся дивилася на все це і тихо дякувала Богові. Бо Спас – це ж не лише про плоди. Це про те, щоб бути разом. Про вдячність. Про любов, яка вміє рости, як яблука на дереві.

І в цей день, у маленькому селі, під сонцем серпня, серед свіжих яблук, дитячих голосів і пісень, здавалося, що світ – добрий. І буде добрим, допоки є бабусі, які вміють печи пироги з побажаннями і вчити святкувати серцем.

Спас — це свято, що вчить вдячності, єдності та любові. Якби кожен святкував його так, як у бабусі Олени, світ був би трохи тепліший…

Джерело