Сашка вже місяць, як жила у дитячому будинку. Потрапила вона сюди через смерть бабусі, у якої жила, скільки вона себе пам’ятає. Мати вона не пам’ятала.

Бабуся їй тоді сказала, що мати поїхала далеко і не повернеться. Тому Сашка звала бабусю мамою Дусею і посилено намагалася подорослішати, щоб їй допомагати, бо бабуся повторювала:

– От станеш дорослою, і ми разом з тобою будемо господарювати.

І Сашка намагалася в міру своїх сил бути дорослою. Вона мила посуд, підмітала підлогу. Їй було вже п’ять років, і вона почувала себе дуже дорослою.

Коли бабуся раптом захворіла і до них приїхала машина Швидкої допомоги, за Олександрою приїхала незнайома тітка і привезла її сюди до дитячого будинку. Ні, їй тут сподобалося.

Було багато дітей, лагідні няньки. Але, Саші хотілося додому. Там був кіт Васька та собака Білка, і там був її дім. Там пахло пирогами та бабусиним теплом. Вона вірила, що станеться диво, відчиняться двері до кімнати й увійде бабуся і, посміхаючись, скаже їй:

– Ну що, моя помічниця, поїхали додому, бо кіт Васька тебе зовсім зачекався!

Але після того, як няня Паша пояснила Саші, що бабусі не стало і що вона пішла на небо, Сашка остаточно зрозуміла, що такого дива, як повернення додому до бабусі, вже не буде ніколи. А Сашка все одно вірила у дива.

Їй бабуся завжди казала, що дива обов’язково відбуваються, якщо в них по-справжньому вірити. Бабуся все називала дивом. Ось, бувало, прийде сусідка тітка Валя до них у гості й обов’язково подарує Саші то цукерку, то пиріжки принесе, то якусь іграшку, а бабуся потім Сашка і каже:

– Бачиш, Сашенько, яке диво, коли ось так тобі просто раз, і подарували цукерку чи пиріжки принесли. І це диво називається – доброта людська.

І Саша це дуже добре запам’ятала. І ось зараз, коли няня Паша раптом виймала з кишені карамельку і давала її Сашка, вона щасливо посміхалася, цілувала няню Пашу в щічку і казала:

– Дякую, нянька Паша, за диво.

Няня Паша теж усміхалася і цілувала Сашку в маківку:
– Диво ти наше!

Минуло пів року. Насувалися новорічні свята. Сашка разом з усіма вирізала сніжинки, вбирала ялинку. Усі посміхалися та веселилися. І одного разу, під час таких ось приготувань, нянька Паша покликала Сашу до себе і тихо, по секрету, їй сказала:

– Скоро Новий рік, а Нового року трапляються різні дива. Ти напиши на папірці те, чого тобі дуже хочеться в новому році та поклади під подушку, і воно обов’язково здійсниться!

І Саша написала на старій листівці, яку вона забрала з дому бабусі разом зі своїми іграшками, – «Хочу додому». Іншого бажання в неї не було.

У дитячому будинку все було добре, але не було її кімнати з бабусиним покривалом на ліжку, ані грубки, де бабуся пекла смачні пироги. А Саші потрібен був будинок, дуже терміново!

Вона звернула листівку навпіл і поклала не під подушку, а до кишеньки свого іграшкового ведмедика, яку їй колись подарувала сусідка тітка Валя.

“Головне, – як казала бабуся, – треба дуже сильно захотіти й вірити.”

І Сашка вірила. А диво все не відбувалося, і Сашка дивувалась, адже вона так щиро вірила в нього. Але у квітні воно таки сталося.

Був сонячний день весни. Сашка, як завжди сиділа на підвіконні та дивилася на подвір’я, там двірник дід Іван наводив порядок, підмітаючи доріжки. Раптом у кімнату зайшла трохи схвильована нянька Паша:

– Сашенько, ходімо, тебе наш директор до себе кличе до кабінету.

Сашка зістрибнула з підвіконня і підійшла до няні:
– Нянь Паш, я що, щось погане зробила? – спитала вона.

– Ні, сонечко, що ти! Ходімо, за тобою приїхали! – і Паша почала поправляти кіски на голові у Сашки.
Сашка якось здригнулася:

– Хто?
– Ось підемо і подивимося, – сказала нянька Паша і взяла Сашу за руку.

Коли вони увійшли до кабінету Ганни Петрівни, директора дитячого будинку, Саша одразу побачила тітку Валю.

– Тьотю Валю! – Закричала вона і побігла до неї, розкинувши руки.

– Сашенька! Моє ти сонечко! – тільки й сказала тітка Валя, обіймаючи дівчинку.
– Тьотю Валю! Ми поїдемо додому? – відчинивши очі, Сашка дивилася на тітку Валю.

– Звісно, ​​поїдемо! І навіть неодмінно! – витираючи долонею сльози, казала тітка Валя.
Вона посадила Сашку на диван і сіла поряд із нею.

– Сашенько, – сказала тітка Валя, хвилюючись, – ми тепер житимемо разом. І дядько Ваня на тебе теж дуже чекає. Ти тепер будеш нашою донькою! Ти згодна? – і вона вичікувально подивилась на Сашку.

Сашка раптом обняла тітку Валю та уткнулася їй у пальто. Звичайно ж, вона згодна, звісно! Сашка завжди любила і тітку Валю, і дядька Ваню.

Вони завжди так добре ставилися до неї. Сашка взагалі їх вважала родичами бабусі. Наступного дня Сашка разом із тіткою Валею їхали додому.

Вони стояли на порозі дитячого будинку і чекали на таксі. Весь народ вийшов їх проводжати. Няня Паша витирала сльози хусткою і посміхалася.

Сашка щось сказала тітці Валі й, взявши ведмедика, побігла до няньки Паші.

– Дякую, нянько Паша, що ти мені порадила загадати бажання на Новий рік! – І Сашка простягла Паші вдвічі згорнуту стару листівку.

Паша розгорнула її й всередині побачила напис, великими літерами «ХОЧУ ДОДОМУ». Паша обняла Сашку, поцілувала її в верхівку.

– Ось бачиш, я ж казала, що дива трапляються, якщо в них вірити!

P.S.: Люди, творіть чудеса і вірте, що вони трапляються!

КІНЕЦЬ.