Я виросла у селі. Не можу сказати, що там мені було погано чи нудно. Та й люди мені зустрічалися недурні та привітні. Особливо я любила одну бабусю. Її звали Галя. Вона була дуже маленького зросту і з невеликим горбом на спині.

Бабуся Галя якийсь час працювала разом із моєю мамою в колгоспі. Мама була начальником цеху, а бабуся Галя збирала ящики для яблук. Там ми й познайомились. Попри зріст, бабуся була дуже міцною і вправно справлялася з молотком та дощечками. Вона навіть мене навчила, як треба бити ящики.

Бабуся часто приносила ласощі з дому: шматочок пирога чи домашню полуницю. Але найбільше мені подобалося, як вона розповідала історії. Вона була схожа на чарівного гномика з мішком за спиною. Її розповіді оживали у моїй уяві, будь-яка казка ставала реальністю.

Попри те, що особисте життя у неї не склалося, бабуся завжди та з усіма була привітною. На жаль, я ніколи не бачила, щоби до неї приїжджали родичі. Проте ми з мамою та братом частенько заходили до неї у гості.

У мого брата була звичка йти вздовж тротуару і пхати палець у прорізи огорожі. Якось, коли ми йшли в гості до бабусі, він вкотре розпочав свою гру і засунув палець у паркан. Як виявилося, у цей час за парканом сидів собака. Вона не оцінила того, що якийсь хлопчик зазіхає на її територію і, природно, вкусила.

Добре, що не схопила за всю кисть. Ми з мамою буквально вихопили брата із собачої пащі та побігли до бабусі Галі. До її оселі залишалося близько ста метрів. Коли вона побачила нас, переляканих, і сльози на очах брата, то спокійно взяла його на руки, принесла бинт, зеленку і… книжку.

– Оброби йому пальчик, – тихенько сказала вона мамі, а сама посадила брата на руки та почала читати йому казку, показуючи картинки. Дитина відразу замовкла і навіть не звернула увагу, коли мама намазала йому палець зеленкою. Бабуся ніби зачарувала його, огорнула ковдрою теплоти та турботи.

Ішов час. Я виросла, вступила до інституту та поїхала до міста. У вихідні я приїжджала до батьків і бабусі. Вона була такою ж життєрадісною і спокійною, але все частіше почала говорити про те, як сильно постаріла. Якось ми пили гаряче какао, і бабуся розповіла мені про своє життя.

Виявилося, що горб у неї з’явився у дитинстві. Вона грала з хлопчиками та хтось поставив їй підніжку. Вона невдало впала та пошкодила хребет. Лікарі не були впевнені, чи зможе вона ходити. Але вона спромоглася, щоправда, прибрати горб ніхто не взявся.

– Я завжди любила людей. Мама казала, що те, що я змогла ходити після тяжкої травми, – це диво. Тому треба не сумувати й намагатися робити якнайбільше чудес самим. У мене для цього навіть чарівне кільце є, – сказала бабуся.

– Бабуся, я вже не маленька, а ти мені знову казки розповідаєш, – обурилася я.
– Я говорю цілком серйозно. У мене на горищі є схованка. Там і лежить моє кільце, мені його мама подарувала. Ця каблучка була подарована моїй бабусі таємним шанувальником. Він був зі знатного роду, тому не міг одружитися із селянкою.

Але йому дуже хотілося, щоб кохана про нього пам’ятала, тому він подарував їй обручку з великим смарагдом. Тож я чимось схожа на чарівника Смарагдового міста. Тільки я, на відміну від Гудвіна, справжня чарівниця, та й герой.

Страшили мені завжди подобалися більше. Але я дуже боюся, що кільце потрапить у недобрі руки, тож нікому його не показую.

Ось, тільки я ж не житиму вічно. Кільце потрібно передати хорошій людині з великим серцем, щоб вона продовжувала втілювати чудеса.

– Не переживай. Ти проживеш ще дуже довго, – сказала я.

Наступного дня я поїхала до міста, а за тиждень бабусі не стало. Мені розповіла про це мама.

– Мам, а коли поховання? Я приїду!

– Вже все скінчилося.

– Як це?

– Приїхали якісь родичі бабусі Галі, чи племінники, чи брати. Вони вже її поховали та влаштували обшук у її будинку.

– Який обшук?

– Не знаю. Але сусіди сказали, що вони все перерили, багато сварилися. Говорять, у бабусі Галі зберігалася якась реліквія. Тільки, на мою думку, це – одна з казок. Бабуся жила дуже економно, навіть у магазин рідко виходила. Звідки у неї скарби?

Після маминих слів я зрозуміла, що кільце існує. Бабуся нічого не вигадала. Вона знала, що охочих отримати кільце буде багато, тому й ховала його стільки років. Тепер тільки я знаю, що кільце сховано на горищі. Але як туди потрапити?

Я приїхала в село наступного дня і вирішила познайомитись із родичами бабусі ближче. «А що як серед них знайдеться те добре і велике серце, про яке говорила бабуся?» – подумала я.

Біля бабусиних воріт було припарковано три чорні, відполіровані до блиску Мерседеса. У дворі валялися книги, крісла та покривала. Мабуть, родичі намагалися розкрити оббивку, щоб знайти обручку. На порозі мене зустрів двометровий чоловік:

– Чого тобі треба?

– Вітаю. Я живу тут неподалік і знала бабусю Галю. Прийміть мої співчуття.

– Угу.

– Вибачте, але бабуся дуже любила розповідати казки й зберігала багато книг з малюнками. Адже вам вони не потрібні? Чи можна я заберу?

– Забирай, он, бач, по двору валяються.

– Так-так, дякую, – сказала я і почала підбирати книжки, що лежали на підлозі. Сльози підступили до горла, але я стрималася, щоб не розплакатися.

– Вибачте. Ще була книжка «Чарівник Смарагдового міста», вона зберігала її на горищі. Чи можна я її теж заберу?

– Звісно. Можеш сама її забрати. Підіймайся тими сходами.

Я миттю піднялася нагору і почала шукати книгу. Бабуся була дуже розумною. Я була впевнена, що на горищі обов’язково має бути предмет чи покажчик, пов’язаний із казкою. І я знайшла його! Це був намальований на стіні Страшила. Він мав яскравий червоний ніс. Я потягла за нього і в стіні відчинилися дверцята, за якими лежала маленька курна коробочка.

Раптом я почула кроки за спиною.

– Ну що знайшла свою казку?

Я швидко сховала коробочку за комір і, вдавши, що засмучена, сказала:

– Ні, її тут нема. Напевно, хтось уже забрав книгу.

– Ну, тоді провалюй.

Двічі мені не треба було повторювати. Я швидко вискочила з двору і вирушила до мами. Їй моя ідея з обручкою не сподобалася.

– Ти ж розумієш, що це злодійство?

– Але бабуся не хотіла, щоб каблучка потрапила до них у руки. Інакше б вона її не ховала! Подивися, мамо, яка вона гарна! Смарагд такого зеленого кольору, що око не відірвати!

– Я все розумію. Але каблучку треба повернути. Якщо ти цього не зробиш, то я її віддам! Зрештою, бабусі Галі є законі спадкоємці.

– Цікаво, де весь цей час були ці спадкоємці? Щось я їх жодного разу не бачила за останні роки!

– Це – не наша справа. Я не хочу, щоб ти сіла до в’язниці.

– А я не хочу, щоб каблучка потрапила до поганих людей. Я сховаю її, а ти, будь ласка, нічого нікому не розповідай.

Було видно, що я не переконала маму. Бабуся все життя зберігала це кільце, а зараз ці новоспечені родичі продадуть його. Їм не потрібна пам’ять про бабусю чи предків. І тепер я розгублена. Мене можуть посадити через це кільце, але й порушувати обіцянку, яку я дала бабусі я не хочу.

КІНЕЦЬ.