– Мамо, а ти мені покажеш смішні грошики?
Чотирирічний Дмитрик щойно зняв піжаму і намагався натягнути майку, бо Марина розбудила його і веліла одягатися в дитячий садок.

– А що це таке? – здивувалася вона.

– Бабуся сказала, що ти отримуєш смішні гроші. І вдома будеш із ними сидіти. А якщо ти будеш удома, можна я теж у садок не піду? – він тут же насупився, готовий заплакати.

– Дмитре, з чого ти взяв, що я залишуся вдома? Ти ж бачиш, що я теж одягаюся. Зараз відведу тебе в садок, а сама – на роботу.

– А бабуся сказала…

Марина розлютилася:

– Ну, якщо бабуся сказала, то в неї й питай. Давай швидше, а то запізнимося!

Дмитрик брів вулицею і запинався у свіжовипавшому снігу, який ще не скрізь встигли почистити. Марина тягнула його за руку, розуміючи, що до початку зміни зовсім мало часу.

Привівши сина в групу, Марина відкрила шафку, у якій лежали речі, і сказала:

– Сину, ти вже великий, давай переодягайся сам, а то я вже спізнююся.

Потім чмокнула Дмитрика в маківку і побігла на роботу.

– А ви що, не будете більше дитину водити в садок? – зустріла вихователька Марину ввечері, коли вона прийшла забрати сина.

– З чого ви взяли?

– Так він сам каже, що мама сидітиме вдома, і він теж. І в садок ходити не буде.

– Ну, Наталіє Миколаївно, я вас благаю, ви ж вихователька. І повірили чотирирічній дитині?

– Мені здається, що зараз тільки таким і можна вірити, – усміхнулася вона. – Я просто хотіла вас попередити, що якщо ви Дмитра заберете, то назад потрапити буде важко. Завідувачка казала, що в нас велика черга.

– Ні, я не планую кидати роботу і сидіти вдома. Дякую за турботу.

– Нема за що, – зраділа Наталія Миколаївна. – Чесно кажучи, мені було б шкода, якби Дмитро пішов. А хто тоді в нас на ранках вірші читатиме?

Марина вела дитину за руку прибраними від снігу тротуарами і посміхалася. “Усе-таки добре, що Валентина Федорівна читає Дмирику книжки і вчить із ним вірші. Ось він уже в садочку “зірочкою” став. Переживають, що вірші, крім нього, читати нікому”.

– Ну, синку, розповідай, як минув твій день? – усміхнувся Олег, сідаючи за стіл вечеряти разом зі своїм маленьким сімейством.

– Добре! Ми погралися з Артемом і Данилом, потім їли суп із фрикадельками. А потім співали пісню про друзів на музичному занятті. А ще мама, коли за мною прийшла, сказала Наталії Миколаївні, що не буде забирати мене із садка. Мамо, а смішні грошики ти принесла?

Олег здивовано подивився на дружину.

– Я щось не зрозумів. Про що мова?

– Потім розповім, – тихо промовила Марина. – Давай, Дмитрику, доїдай і йди зуби чистити.

Дитина проковтнула дві останні ложки макаронів, злізла зі стільця і побігла до своєї кімнати.

– Ти куди? – крикнула йому вслід мама. – А ну, хутко у ванну!

– Зараз! Тільки подивлюся на “їжачка”.

“Їжачком” Дімка називав кристали, набір для вирощування яких подарувала йому бабуся Валя. Вони повільно росли на підвіконні, і хлопчисько щоранку та щовечора дивився на них, сподіваючись помітити, як вони збільшуються в розмірах.

– Ну так що там про садок, про гроші? – поцікавився Олег.

– Дмитро вранці мені повідав, що вчора бабуся сказала йому, що я отримую “смішні гроші”. Ось тепер і просить їх показати. А ще я не стверджую, але вже як зрозуміла з його слів, Валентина Федорівна поскаржилася, що замість того, щоб працювати за таку маленьку зарплату, краще б я сиділа вдома. І він попросився сидіти разом зі мною.

Чоловік насупився.

– Знову?! Скільки разів я просив її не говорити при дитині про нас у такому тоні… Мабуть, доведеться ще раз нагадати.

– Та не треба. Я вже звикла. Валентина Федорівна – літня людина. І я, як медичний працівник, можу сказати, що старечі зміни характеру доведені безліччю досліджень.

– Марино! Вона – моя мати!

– Олеже, не заводься. Я не хотіла її образити, просто жартую. Ніхто не знає, якими ми будемо в її віці.

– Так, і до речі, вона ображається, що ти називаєш її по імені-по батькові.

Марина шумно видихнула. Це була їхня давня суперечка.

– Знаєш, от коли вона ставитиметься до мене, як до доньки, тоді, можливо, я й назву її мамою. А поки що – вибач, але ні. Я їй вдячна, що вона з Дмитром займається. У дитячому садку всі відзначають, яка не по роках розвинена в нас дитина. Але те, що вона постійно налаштовує Дмитра проти мене…

– Нічого вона не налаштовує!

Вечір знову закінчився образами, як, утім, і завжди, коли йшлося про Валентину Федорівну.
* * *
– Мамо, привіт! Як справи? Як самопочуття? – Олег, трохи охолонувши від сварки з дружиною, набрав номер матері.

– Привіт, синку! Усе гаразд. Завтра зранку піду до лікаря. Подивимося, що він мені скаже. А як твої? Як там Дмитрик? Ви мені його привезете у вихідні?

– Ні, мамо. Ми домовилися, що в суботу поїдемо всі разом до Марининої мами. Їй треба карниз допомогти повісити. Ну і заразом Дмитро з іншою бабусею поспілкується.

– Я от не розумію, чому ти зобов’язаний усе робити моїй сваті? Зараз же є купа всяких різних фірм. Виклич, нехай полагодять. Так ні, ти сам витрачаєш на це час, та ще й працюєш. У тебе часу на відпочинок зовсім не залишається.

– Мамо, тобі я теж допомагаю. Чи ти так не вважаєш?

– Ну так то я – твоя мати, а то – якась стороння жінка.

– Маринина мама не стороння, а теж бабуся, як і ти. Не починай, будь ласка. До речі, що ти там знову дитині наговорила? Він тепер від мами “смішні грошики” просить. Скільки разів тебе просити бути обережнішою у висловлюваннях? Діти – вони ж, як губка, усе вбирають.

– А що я? Я взагалі нічого не сказала. Просто мала на увазі, що та зарплата, яку отримує твоя дружина, смішна, і краще б вона сиділа вдома і за сином наглядала.

– А Дмитро, мамо, не розуміє твої іносказання. Він буквально все зрозумів.

– Ну і що ж мені тепер і слова не сказати?

– Якщо ти хочеш обговорити його матір, то так, краще не треба. Марина дуже рада, що ти з ним займаєшся, але все-таки давай з повагою ставитися до її роботи. Усе, матусю, цілую. Потім подзвони, розкажи, що лікар порадить.
* * *
Цей тиждень у Марини видався морально і фізично важким. Щодня після роботи вона забирала Дмитра з садка, і вони разом їхали до бабусі Валі. Терапевт прописав Марининій свекрусі курс вітамінних уколів, щоб знизити градус стурбованості пацієнтки власним здоров’ям. Ну а хто ж їх робитиме, якщо не невістка-медсестра?

І день у день, поки Марина мовчки готувалася до процедури, вона вислуховувала голосіння і повчання Валентини Федорівни.

– Ну і навіщо тобі ця робота? Там же копійки платять. Ось так ходила б та обслуговувала хворих удома – і то більше б отримувала. І з дитиною більше б часу проводила.

Ой! Що ж ти так грубо, не чужа ж я тобі людина. Правда Дмитирику? Не хоче мама з тобою вдома сидіти. Так і норовить тебе сплавити то в дитячий садок, то бабусі.

Дитина в цей час дивилася по телевізору мультики і не звертала уваги на розмови дорослих.

Зробивши останню ін’єкцію, Марина полегшено видихнула:

– Ну все, Валентино Федорівно. Більше я вас мучити не буду.

– Дякую, люба. Але ти все-таки подумай над тим, що я тобі кажу. У мене життєвий досвід великий, не дарма кажуть, що треба прислухатися до мудрості старшого покоління.

– А я й подумала, – усміхнулася невістка і простягнула Валентині Федорівні аркуш паперу.

– Що це таке?

– Як що? Рахунок за мої послуги. Ви ж самі сказали, що я гроші смішні отримую і могла б із пацієнтів удома брати. То чому б не почати з вас?

Валентина Федорівна начепила на ніс окуляри й запричитала:

– Ох, нічого собі! Ох, невістка! А називається – рідна людина. Що ж ти такі гроші мені виставила? І не посоромилася ж! Ось тобі й турбота про близьких людей! Та як же так можна? Розкажи комусь – перед людьми соромно!

Під цей монолог свекрухи Марина зібрала речі, одягла Дмитра і, стоячи вже на порозі, сказала:

– Я вас з оплатою не кваплю. Свої люди, зійдемося.

Після чого разом із сином вийшла і зачинила за собою двері.

Через дві години зателефонував Олег.
– Що у вас там із мамою сталося? Дзвонить, вся від гніву кипить. Каже, що ти її пенсію відбираєш. У неї тиск підскочив, швидку викликала, а ті кажуть, що все нормально. Ще погрожували за хибний виклик притягнути. Тепер вона на всіх медиків ображена. Усі, каже, тільки про гроші думають, а не про людей.

– Ой, довго розповідати, – відмахнулася Марина. – Одне можу сказати точно. Найближчим часом водити Дмитра до Валентини Федорівни будеш ти.

Лікар підійшов на медичний пост, де сиділи медсестри.

– Дівчата, швидка везе жінку-діабетика з гіпертонічним кризом. Підготуйте місце в третій палаті.

– Валентино Федорівно, як ви? – підскочила Марина, побачивши свекруху на каталці, коли пацієнтку підняли на поверх.

– Ой, Мариночко, погано мені, – простогнала вона. – Добре, що ти тут. Хоч одна рідна людина поруч.

Останній місяць після того випадку, вони не бачилися і навіть не розмовляли. Олег узяв усе спілкування з матір’ю на себе. Марина, хоч і переживала, думаючи, чи не занадто різко вчинила з Валентиною Федорівною, але намагалася сильно себе не картати. Зате від капання на мізки з приводу роботи позбулася.

Марина поспілкувалася з черговим лікарем, принесла в палату теплу ковдру й повернула ліжко свекрухи так, щоб не дуло від вікна. Наступні півтора тижні, навіть коли Марина не чергувала, вона по двічі-тричі на день приходила до свекрухи й розпитувала про самопочуття, приносила фрукти, воду та малюнки онука, створені спеціально для бабусі Валі.

– Щаслива ти, Валюш, – сказала сусідка по ліжку, залишившись із нею наодинці в палаті. – Син приходить, онук увесь час малює для улюбленої бабусі, невістка – так узагалі майже цілодобово поруч із тобою. Не те що моя донька. Двічі за весь час зателефонувала із запитанням: “Ти як? Ну, давай одужуй”. Навіть пляшечки води не передала…

– Так, у нас узагалі, дуже дружна сім’я, – розквітла від похвали і поліпшення самопочуття Валентина Федорівна.

Коли Валентина Федорівна трохи зміцніла після виписки, Олег домовився, що вона посидить з онуком, поки Олег з Мариною прогуляються по магазинах. Наближався Новий рік, потрібно подивитися подарунки дитині та обом мамам.Спеціально для сайту Stories

Щойно молода сім’я з’явилася в дверях, бабуся Валя почала роздягати онука.

– Дмитрику, я так за тобою скучила!

– Я теж, – кивнув хлопчисько, знімаючи розшнуровані бабусею черевики. – Ось, я тобі намалював.
І дістав із рюкзачка листок паперу.

– Ой, яка краса! – сплеснула руками Валентина Федорівна.

– Мамо, ну ми пішли? – поцікавився Олег, розуміючи, що розмова між Дмитром і бабусею може затягнутися.

– Так, звісно. Можете не поспішати. У нас буде чим зайнятися.

Щойно за батьками зачинилися двері, Валентина Федорівна повернулася до малюка.
– А в бабусі для мого улюбленого онука теж є подарунок.

– Який? – тут же зацікавився Дмитрик.

– Спочатку миємо руки і п’ємо кисіль, а потім покажу. Добре?

Дмитро побіг у ванну, потім на кухню. Поставивши порожній кухоль у раковину, як учила мама, обернувся:

– Бабусю, а де подарунок?

– На дивані лежить, – усміхнулася Валентина Федорівна.

Хлопчисько заглянув у кімнату і з подивом подивився на рожевого кольору коробку.

– Це ж для дівчат!

– А ось і ні! – бабуся Валя підняла кришку і дістала іграшковий стетоскоп. – Це набір для майбутніх лікарів. А ними можуть бути і дівчата, і хлопці. Ти ж у поліклініці різних лікарів бачив?

Онук кивнув. Бабуся повісила стетоскоп йому на шию і дала в руки пластмасовий градусник.

– Виростеш і, якщо захочеш, теж станеш медиком, як твоя мама.

– І мені буду давати смішні грошики? – запитав Дмитрик. Валентина Федорівна зітхнула і з усмішкою подивилася на дитину.

– Ти будеш лікувати людей. Тата, бабусь, маму. Щоб ніхто-ніхто не хворів. І всі були здорові. А гроші… Гроші – це не головне.Спеціально для сайту Stories