Одного прохолодного осіннього дня я стояв на автовокзалі в очікуванні автобуса. Почав накрапати дощ, а до мого від’їзду залишалося всього п’ять хвилин. Шукаючи укриття, я зайшов до зали очікування і сів, діставши телефон, щоб витратити час за новинами. Поруч зі мною на вільне місце сіла жвава бабуся, і ми розговорилися. Було видно, що вона прагнула спілкування, тож ми поговорили про банальні речі, наприклад, про погоду. Бабуся виявилася досить говіркою і почала ділитися зі мною історією свого життя.

Її життя не було легким, вона пережила раптову трагедію, яка залишила її без даху над головою. Будинок, в якому вона жила, був розрахований на дві сім’ї: в одній половині жила вона, а в іншій – неблагонадійна родина. На жаль, під час бурхливої вечірки у сусідній сім’ї спалахнула пожежа, яка перекинулася на її частину будинку. Хоча їй вдалося врятувати деякі речі, будинок було втрачено.

Не маючи куди йти, вона шукала притулку у сім’ї своєї дочки в місті. Однак через тиждень її дочка висловила своє розчарування, стверджуючи, що бабуся була тягарем і повинна була поїхати. Мені було боляче чути, як до неї ставиться власна дочка після всього, що вона для них зробила.

Коли я запитала, де вона зараз живе, вона розповіла, що знайшла притулок у порожньому будинку в селі. Я запропонував їй допомогу, але вона люб’язно відмовилася, сказавши, що у неї є все необхідне. Після нашої розмови я проводжав її й сфотографував її та автобус з назвою села. Повернувшись додому, я вирішив діяти й звернувся до сільського голови. Через тиждень я разом зі своїми друзями, які були групою кваліфікованих будівельників, вирушив до неї додому.

За допомогою порад сільського старости та фотографії її хатини ми мали уявлення про те, що потрібно зробити. Але коли ми приїхали, стан її житла мало не розчулив нас до сліз. Там не було ні підлоги, ні даху, а принести воду було проблемою через несправну сантехніку та фінансові труднощі.

Протягом тижня ми застосували свої навички. Завдяки підтримці наших клієнтів та щедрим пожертвам нам вдалося відновити її будинок. Тепер у старенької є водопровід і функціональний туалет. У двокімнатній хатині ми замінили дах, потинькували стіни та замінили підлогу. Її подяка була найкращою нагородою, вона обіймала кожного з нас і витирала сльози щастя з наших очей.

На цьому доброта не закінчилася, все село згуртувалося, щоб підтримати нас. Вони побудували паркан, розчистили подвір’я і прийняли нас як почесних гостей, забезпечивши їжею і навіть житлом. Цей досвід залишив мене переконаним у силі співчуття і теплоті духу громади.

КІНЕЦЬ.