Історія моя про нерозуміння поколінь. Бабуся надто балує онука. При тому, що я не є вередливою і навіть вважаю правильним, що бабусі люблять та балують, але, як виявилося, багато хто не може визначити грань, цих пустощів. У моїй сім’ї одна дитина – син. Улюбленець і все життя бабусі.

Моя мама живе одна і вирішила, що ріднішого онука і ціннішого немає нічого на світі, тому ми вічно сваримося з приводу куди ходити і часом навіть у чому ходити, при цьому мама емоційно дуже вимотує своїми маніпуляціями, аби відстояти свою позицію.

Якби я була податлива, може, сварок було б і менше, але в мене не вкладається в голові те, що життям моєї дитини буде розпоряджатися моя мама.

Заглиблюючись трохи в моє дитинство, варто відзначити, що вона завжди намагалася виховувати мене в крайній суворості, де дитина не має права суперечити, відстоювати свою думку. І, певне, думала, що так завжди і буде.

У результаті тепер, щоб відстояти свою точку зору у вихованні, починає прямо при сині говорити, що я завжди не права. Не треба йому прибирати за собою тарілку, мовляв, він зручно сидить, не треба малювати чи ліпити, якщо він не хоче, мовляв, ненавидіти мене буде.

Я читала багато книг про те, як правильно розв’язувати такі ситуації, але розмови з мамою не допомагають. Різко відірвати онука від бабусі і припинити туди привозити, я не можу, але й сваритися вже не вистачає терпіння.

КІНЕЦЬ.