Настя з Іваном були на сьомому небі від щастя: у них невдовзі буде малюк! І ось народився довгоочікуваний синочок Єгор.

Бабуся, мати Івана, як побачила онука, то з того дня й не злюбила – на Івана він був зовсім не схожий, біленький, весь у Настю.
Свекруха одразу винесла свій вердикт:

– Нагуляла! У нас таких зроду не бувало, всі смагляві, темноволосі, не наш він, нерідний!

Всі вуха синові продзижчала. Той спочатку лаявся з матір’ю, а потім уже й сам увірував у це. Як свято всі діти у батьків збиралися. Всім онукам у бабусі гостинець припасений.

Усім, крім Єгора. Не хотіла вона його визнавати і тут. А Настя, знаючи, що її синочку чекати нема чого, і щоб він не плакав, сама почала купувати йому щось.

Як прийдуть до батьків, вона непомітно дістане подаруночок зі своєї сумки, простягає Єгоруі і каже:
– Ось, синочку, тобі від бабусі та діда, тобі першому.

А він радісний біжить їх обіймати, дякую. Та й не подивляться на нього. Так сталося, що…

Так сталося, що захворіла Настя. Хвороба непроста, підступна, відчуває, що їй недовго залишилося. А хто потім за сином наглядить? Не сприймають його, за чужого вважають. Стала вона його всьому навчати:

– Єгорчику – синку, ти як одяг забрудниш, так налий у тазик води і випрай, подивися, як треба. А якщо ґудзик відпаде або порвеш – то от дивись, як треба пришити. Усьому його мати навчила.

Коли хлопчик пішов до п’ятого класу, Настя померла. Батько загуляв, про сина зовсім забув. До бабусіі з дідом зі школи та органів опіки приходили:

– Що ж у вас дитина одна вдома без нагляду? Оскільки батько неспроможний подолати свою залежність, візьміть хлопчика до себе.Якщо нічого не зміниться, доведеться вирішувати питання позбавлення батька батьківських прав.

Подумали вони, та й вирішили взяти опіку над онуком, та й копійка не зайва. Окрім нього у старих ще два онуки, щодня в гості приходять.

Єгор, як мати його вчила, все по дому допомагав, був слухняним, але чомусь завжди і в усьому був винний. Брати пустують, а дістається йому. Бабуся з магазину, бувало, прийде, Єгор до сумок:

– Що там смачненького бабуся принесла? О, печиво!

Та тільки спробувати не встигне, бабуся боляче вдарить по руці. Усі відпочивають, а його на город відправлять грядки копати. А йому й не важко, все зробить як треба.

Прийде втомлений, голодний, переодягнеться, руки миє, і на кухню. Хотів суп у тарілку налити, як раптом бабуся слідом заскочила, залаялася:

– Не чіпай! У мене ще хлопці не нагодовані!

Так і жив Єгор, без любові та турботи. Незважаючи на те, що й уроки йому було робити колись, у будинку завжди якась робота була для нього, – вчився він добре, вчителі хвалили:

– Молодець, бабусю, добре внука виховуєте, і вчиться добре, ввічливий, і до школи завжди охайний ходить.

І невтямки нікому було, що Єгор сам собі і прав, і гладив, і зашивав.

Але ось роки навчання позаду, треба далі кудись їхати вчитися. Але про це ніхто й не заводив розмови. Він просився у бабусі, та тільки відмахувалася:

– Та яке з тебе навчання?

Зате про решту онуків бабуся дуже турбувалася, все кудись у міста родичам відправляла, просила взяти до себе на час навчання.

Через деякий час приїхав дядько Андрій Валентинович, який був бабусиним двоюрідним братом. Дядько працював директором заводу у великому місті. Чи не допомогти у добрій справі?

Пожив він тиждень, постежив за онуками, поговорив із ними, а потім і каже бабусі:
– Ну, Глашо, збирай онука, настав час.

Зраділа вона:

– Анатолію, любий, біжи додому валізи збирати.
– Толя? Ні, ти Єгора збирай.

Не чекала такого бабуся, насупилась:
– Та хто ж тепер у нас усе робитиме, по господарству допомагатиме?
– А як хто?.. Анатолій з Василем й будуть.

Так почалося інше життя у Єгора, де він вперше відчув себе людиною. Життя його склалося вдало. Дядько передав кермо правління Єгору.

– Тепер я можу піти спокійно, завод у надійних руках.

Єгор одружився, вони з дружиною виростили і виховали свого сина і двох прийомних дітей.

КІНЕЦЬ.