Ми з матір’ю проживали у двокімнатній квартирі. Це була квартира другого маминого чоловіка. Хоч його я зовсім не пам’ятаю. Коли дядька Остапа не стало, я була ще малою. Про мого рідного батька мені невідомо нічого. З бабусею ми не підтримували зв’язок. Вона не дуже любила мою маму.

Після смерті дядька Остапа мама часто стала заглядати в чарку.

Я не раз бачила її на підпитку. Я соромилася мами. Після навчання у школі я поїхала навчатись в інше місто, згодом там знайшла роботу. Чесно, я дуже зраділа, що нарешті не бачитиму мами.

Після другого курсу влітку я навідалася додому. Наша квартира мала просто жахливий вигляд.

Я посварилася з мамою та сказала – якщо вона не візьме себе в руки, то я більше не збираюся з нею спілкуватися.

Баба ж не спілкувалася з мамою. Я повернулась на навчання з важким серцем. Час від часу я телефонувала мамі, але вона нечасто відповідала на мої дзвінки. Згодом я зовсім перестала приїжджати додому.

Закінчивши університет, я вирішила навідатись додому.

Виявилося, мами не стало два роки тому.

Її поховали сусіди.

Я прийшла до баби. Але вона звинуватила мене в тому, що я залишила маму саму і це через мене її не стало. Та вона забула, що й сама не підтримувала зв’язок з матір’ю. А ще виявилося, мені тепер ніде жити.

Баба продала мамину квартиру.

Я тимчасово знайшла кімнату в подруги. Минуло два роки, я покинула рідне місто, вийшла заміж за чудового чоловіка, народила двоє дітей. День тому бабуся зателефонувала до мене. Досі ми з нею не спілкувалися. Вона згадала про моє існування, бо вже стара та їй потрібен догляд. І знаєте…Я відмовила. Не збираюся доглядати за людиною, котра залишила мене ні з чим.

КІНЕЦЬ.