Баба Ніна прилягла відпочити. А що робити? Курей погодувала, пил протерла і все. Які там справи, якщо одна живеш.

Діти з онуками далеко, приїжджають рідко. З подруг і то нікого не залишилося. Кого не стало, кого діти забрали, а хто взагалі в будинку для літніх людей. Вона зітхнула і трохи задрімала.

Тихий скрип дверей змусив її відкрити очі. Кого це принесло? І тут голос, який вона повік не забуде, покликав:

-Ніна, ти вдома?

Вона підскочила, як на пружинах. Вийшла на кухню і справді, ось вона красуня стоїть. Ще й посміхається.

-Чого приперлася? От совісті у кого немає. Іди звідси, розлучниця. Батька у трьох дітей забрала і регоче ще, – зі злістю сказала Ніна.

Але гостя тільки усміхнулася і безцеремонно сіла на стільчик.

-Впізнаю свою подругу нерозлучну. Все лаєшся. Степана вже років десять, як немає, а ти все злобишся. Давай краще миритися. Я ось наш улюблений бальзам взяла, – і гостя полізла в сумку.

Ніна від такого нахабства здивувалася. А потім, як закричить:

-Та щоб я? З тобою? Геть, Танька, не зли мене.

Таня раптом заплакала.

-Ніна, я не сваритися прийшла, а вибачення у тебе за все попросити…

Ніна підняла підборіддя.

-Ох, ти хитрюга. Як була в молодості лисицею, такою і залишилася. Думаєш, поплачеш, і я розтану? Як би не так. Зрозуміла? А тепер можеш вставати і чалапати звідси.

Таня закректала і спробувала встати. Але не змогла.

-Не виходить, – з дитячим подивом, відповіла вона.

-О, Господи! – Ніна підійшла до неї і допомогла піднятися. – Нічого по-людськи зробити не можеш, – пробурчала вона.

-А я ж, Ніно, назавжди приїхала. На рідній землі хочу віку доживати. Заслабла я сильно. До батюшки до церкви пішла на сповідь. Все розповіла. А він мені, проси вибачення дочка моя, у всіх кому щось заподіяла. Ось до тебе першої прийшла, перед тобою я найбільше винна. Ти пробач мені, дай полегшу мою душу, – жалібно попросила Тетяна.

Ніна задумалася. Коли Степан втік до Таньки, вона плакала і образу тримала на обох. Але діти, вони ж не винні, що мати батька не змогла утримати. Так за справами і турботами, вона стала менше згадувати зрадників. Але в глибині душі образа жила.

Близька подруга, майже сестра, зрадила і оком не моргнула. А Степан? Божився, що любить і її і дітей, а сам пішов і не озирнувся.

-Добре, давай свій бальзам. Бачу без нього не розберемося. Ось поясни мені, чому? За які такі гріхи, ти мені таку підлість зробила? – запитала Ніна.

-Не повіриш, із заздрості, – задумливо відповіла Таня. – Пам’ятаєш, як ми тоді жили? Нормального одягу не було навіть. Про взуття взагалі мовчу. А тобі з міста тітка вбрання надсилала. Нехай поношені, але красиві. А у мене драний сарафан, та плаття старе. На ногах калоші або стоптані капці…

А коли ти за Степана заміж вийшла? Прямо, як лялечка. А я все одна була. Від туги тоді в місто поїхала. Ось там мені пощастило. В ресторан спочатку посудомийкою влаштувалася, потім офіціанткою. Чайові допомагали і кімнату знімати і одягатися по міському.

Ось тільки з чоловіками ніяк. В ресторан хто ходив тоді? Одружені в основному. Ось і до мене один причепився. Я, сільська простачка, вуха і розвісила.

А він дитину зробив і в кущі. Але тут я розумнішою виявилася, в лікарню сходила. З ресторану пішла, влаштувалася на фабрику, кімнату в комуналці дали. Заробляла добре. Пам’ятаєш, яка я приїхала? Туфлі модні на підборах, плаття по коліно, модна стрижка…

А тут ви зі Степаном такі щасливі, троє синів, все в порядку. І така мене образа взяла. Чому тобі все, а мені нічого? І стала я Степана обходити. Ти-то і не помічала нічого, все дітьми займалася. Правда Степан не відразу здався. Але я вже була навчена життям, і знала як діяти. Він і поїхав зі мною від сорому, перед тобою і дітьми…

Сказати, що ми щасливі були, не скажу. Звикли напевно один до одного. Шкода дітей у нас не було через мене. Квартиру кооперативну купили, обставили. Але Степан нудьгував і до впвки потроху приохотився. Я то спочатку і уваги не звертала. Ну бувало по суботам трохи погуляв.

А коли спохватилася, він уже кожен день налягав. Ну і не стало його. Так, що і в цьому я винна, був би він з тобою, жив би і зараз, – невесело сказала Таня.

Ніна зажурилася. Їй коли сказали, що Стьопи не стало, дуже побивалася. Адже в душі надія була, що повернеться. А звідти ніхто ще не повертався…

-Так, це ти винна і немає тобі прощення, – викрикнула Ніна і відійшла до вікна.

Таня теж піднялася.

-Ну значить доведеться мені цей гріх на тому світі відмолювати. Піду я. Вибач, що потурбувала, – і важкою ходою Таня пішла до дверей.

-А жити хоч де збираєшся? – запитала Ніна. – Вашого будинку нема ж уже.

Таня махнула рукою.

-Попрошуся до кого-небудь на квартиру. А потім вирішу, що робити…

Ніна зітхнула і пробурчала:

-Взялася на мою голову. Он в залі на тахту лягай. А завтра йди до сільради, може і допоможуть чим. Але, запам’ятай, на одну ніч тільки і залишаю…

-Ніночко, спасибі тобі, – Таня зі сльозами подякувала. – Все ж хороша ти жінка.

-Не підлизуйся, – огризнулася Ніна. – Просто у мене на відміну від тебе совість є. Виставляти в ніч людину, гріх.

Зранку вона напекла млинців і пішла будити гостю свою несподівану.

-Танька, май совість, ранок в розпалі, а ти все дрихнеш. Звикли там у себе в місті до обіду спати, – і підійшла до тахті.

Та Тані вже не стало…

Ніна заголосила:

-От же ж безталанна, до мене приїхала в останню путь. Більше місця не знайшла. Ой, що я говорю. Господи прости, мою душу грішну. І тебе прощаю Тетяно, Бог з тобою…

Тут у вікно засвітило сонце. Маленький промінчик торкнувся Таніного обличчя і Ніні здалося, що вона посміхнулася. Ніна перехрестилася:

-Привидиться ж таке…

Таня все підготувала. У сумці лежали новий одяг, гроші. І записка:

-Ніночко, поклади мене поруч з рідними.

Ніна все зробила як треба. А потім і зачастила на кладовище. Сяде біля пам’ятника і розмовляє з розлучницею своєю.

То сварить, то плаче або просить вибачення. За слова свої грубі, які часто говорила їй зі злості…

КІНЕЦЬ.