– Літня людина голодна сидить! Покинули зовсім!

– Бабо Маріє, ну що ви таке кажете? Хто вас покинув? – обурювалася Оля. – Ходімо, зараз картоплі накладу з котлеткою, поїсте.

Юля лише головою похитала. Мама знову носиться з нею, як з писаною торбою. З чужою зовсім, самотньою бабусею, сусідкою по гуртожитку.

Коли баба Марія ще не зовсім була підсліпувата, її доглядала знайома жінка. За велінням душі доглядала, безоплатно. Допомагала митися, готувала і прибирала. А у баби Марії ще два коти жили.

Недоглянуті. Звісно, запах там стояв відповідний. І бабуся недобачає: де проллє щось, де забрудниться. Тож роботи багато було.

Але жінка справлялася. Забіжить, прибере, приготує, помиє, почистить.

Бабуся сидить ошатна, в хустці, чай п’є з печивом. Однак бабусі все не так було. Посварювалася на жінку. Юля з татом і мамою все чули із сусідньої кімнати і жаліли жінку: як вона тільки терпить?

Адже вона до бабусі з усією душею. Ось і не вистачило її надовго. Перестала ходити до баби Марії помічниця.

Бабуся зовсім запустила себе і кімнату свою. І зір у неї зовсім став поганий. Почала виходити в коридор і просити в когось хліба, у когось чай.

Коти теж почали виходити в коридор. І мітити все підряд. Мама Юлі миє, чистить за ними. І бабусю підгодовує, шкодує.

Тоді бабуся запропонувала Олі свою пенсію віддавати, щоб та купувала їй продукти, готувала та допомагала їй.

Мати Юлі погодилася. І поступово бабуся почала і тут сваритися. Юля теж допомагала мамі. Усім справа знайшлася, однак, не на користь.

Шумить баба Марія, свариться, що знову її погано годують. Тато Юлі втрутився. Що це, мовляв, таке! Ти їй робиш добро, а вона отак!

Оля поплакала, і відмовилася бабусі допомагати. Так і заявила:

– Сил більше нема, бабо Маріє! Як хочете самі живіть, не можу я так більше.

Бабуся зрозуміла, що «смаженим запахло», назад пішла.

Вибачалася перед Олею. Стала пропонувати свою кімнату переписати на неї, за допомогу.

– Ось характер у мене не дуже, дочко! Але що зробиш зі мною, старою? І зір вже ніякий і ослабла зовсім. Так би я й сама управлялася. А тут просити іти доводиться. Зрозуміло, що ми люди чужі. Бери мою кімнату, тобі буде хоч за що мене терпіти… Поїхали оформляти.

Однак коли поїхали до нотаріуса, вона по–іншому заговорила. Оля та Юля ганьби натерпілися з нею. Як закричить:

– Нічого не підписуватиму! Раптом вони мене потім за цю кімнату… Навіщо я їм тоді потрібна?! Ой! Де я? Не зрозумію, де я! Що я тут роблю? Для чого я тут? Забрали бабусю на таксі назад додому. А вона в сльози:

– Не кидайте мене, все підпишу! Поїхали назад! Я все підпишу. Не вдаватиму вже…

Того дня не поїхали, поїхали наступного тижня. Але там усе повторилося. Знову кричить баба Марія. Повернулися ні з чим. Оля плаче, чоловік на неї свариться.

Вона ж встає о п’ятій ранку, щоб, перед роботою, і на свою сім’ю справи зробити, і бабусі допомогти.

Юля теж переживає за маму. Допомагає по можливості, доглядає бабусиних котів, прибирає. Але бабуся й на неї кричить.

– Неможливо, мамо. Вона нас брудом поливає, а ми терпимо. Навіщо? Вона ж нам ніхто! – запитує Юля.

– Бабуся Марія – стара, немічна людина. У неї немає нікого. Мені її шкода. Людина ж!

– Мамо, а запах терпіти, сили немає! Коти шкідливі, дряпаються, шиплять. Я їм насипаю корм, а вони, як баба Марія, невдячні. І мій велосипед тепер у коридорі через них пахне!

– Що вдієш, Юлечко… Старість – не радість, – відповіла мама.

Вона вирішила продовжувати допомагати самотній старенькій

…Раптом, під Новий рік, до бабусі приїхала гостя. З’ясувалося, що вона має внучку. І вона дуже мріяла знайти свою бабусю.

У баби Марії було дві дочки. Однієї, яка жила з нею, не стало. А друга виховувалась чоловіком баби Марії, з яким вона була розлучена.

У тієї дочки двадцять сім років тому народилася дочка, Олена. Потім батьків Олени (батько одружився вдруге) не стало. Дівчина почала розбирати сімейні альбоми і натрапила на фото баби Марії. Олені дуже захотілося знайти бабусю.

Хоча б дізнатися: чи жива вона чи ні. Вона покопалася в старих листах і документах, які зберігалися в жерстяній коробці, і знайшла адресу.

Бабусю Марію Олена забрала до себе. Дівчина дуже переживала недавню втрату батьків і тому потребувала рідної душі. Олена добре заробляла і була дуже діяльною.

Вона звозила бабусю до лікарів та з’ясувала, що зір можна частково виправити. Безкоштовно. Тільки цим треба було займатися.

Вона вмовила бабусю і почала тягатися з нею по лікарях, здавати аналізи. Потім стали в чергу. Потім потяглися місяці очікування, після чого, бабусі зробили процедуру.

Звичайно, було важко. Баба Марія багато плакала і дякувала онуці. Вони з нею дуже подружилися і, замість тягаря, бабуся стала навіть допомагати Олені. Та багато працювала і нічого не встигала робити вдома. А бабуся потихеньку поралася. Готувала: варила картоплю, кашу варила. Робила те, що їй було під силу.

І куди тільки подівся її шкідливий характер? Вона й сама дивувалася. Звичайно, головну роль у цьому відіграло те, що вона почала бачити. І, звичайно ж, те, що вона відчула себе потрібною. Свою кімнату у баба Марія вирішила продати.

Батьки Юлі викупили її, взявши кредит. Тепер вся квартира належала їм, а в Юлі з’явилася кімната. Олена довго дякувала Олі за те, що та не кинули бабусю в біді і допомагали їй, хоч і важко було. А ще поділилася радістю, що вона незабаром виходить заміж.

І розповіла про те, що баба Марія теж радіє і сподівається побавити правнуків.

Котів бабусиних довелося залишити на колишньому місці. У Олени була непереносимість на котячу шерсть.

Юля з ними подружилася і вони перестали бути такими вже шкідливими, прийняли дівчинку.

А через деякий час їх доглянутих, відмитих, відгодованих та пухнастих вдалося прилаштувати у хороші руки…

КІНЕЦЬ.