– Артеме, як там твої зуби? – не стрималася я, коли син широко посміхнувся, відкусуючи шматок пирога. – Мамо, грошей нема, от і не записуюсь поки до стоматолога, – знизав плечима він, не надто переймаючись. Я аж затремтіла від злості. Два тижні тому власноруч вклала йому в руку чималу суму саме на це! Чітко сказала: “На зуби, Артеме, бо соромно з такими ходити!” Він тоді подякував, обійняв, запевнив, що все зробить. А тепер сидить переді мною – зуби чорні, як були, так і залишилися

– Артеме, як там твої зуби? – не стрималася я, коли син широко посміхнувся, відкусуючи шматок пирога.
– Мамо, грошей нема, от і не записуюсь поки до стоматолога, – знизав плечима він, не надто переймаючись.
Я аж затремтіла від злості. Два тижні тому власноруч вклала йому в руку чималу суму саме на це! Чітко сказала: “На зуби, Артеме, бо соромно з такими ходити!” Він тоді подякував, обійняв, запевнив, що все зробить. А тепер сидить переді мною – зуби чорні, як були, так і залишилися.
– А Лєна? Що там Лєна? – зиркнула я на невістку, яка саме щось друкувала в телефоні.
І тут мене, як громом, лупнуло. У Лєни – нові губи. Ні, не просто нові – величезні! Як дві сосиски.
– Що ти з собою зробила? – вирвалося в мене.
Лєна підняла на мене очі, кліпнула пухнастими віями і невинно промовила:
– Просто була акція, я не могла пропустити…
– Акція! Акція, бачте! А що син мій ходить, як той бідолаха, з чорними зубами – це нікого не хвилює!
– Лєно, я ж давала Артемові гроші на зуби! – не витримала я.
Невістка знизала плечима.
– Ну, мамо, ви ж розумієте, він завжди свої справи відкладає. А тут така нагода, стільки економії!
Я мало не закашлялась від обурення.
– Економії?! То ви ще й мої гроші витратили, так? На оце?!
– Артем винувато відвів погляд, а Лєна без тіні сорому провела пальчиком по своїх нових губах.
– Ну мамо, ну не сваріться. Вам що, жалко?
Я з силою поставила чашку на стіл. Жалко?! Та я ці гроші дістала з відкладеного, щоб син не соромився рота відкрити, а не щоб невістка виглядала, як качка!
– І тобі, Артеме, нормально? – повернулася я до сина.
Він сів і пробурмотів:
– Ну, вона дуже хотіла…
Я просто не знаходила слів.
– А якщо завтра вона “дуже захоче” новий ніс? Ти теж погодишся?
– Ну мамо, не перебільшуй.
Це не я перебільшую, це ви перегнули! – гримнула я.
Артем стиснув губи (чого, до речі, Лєна зробити вже не могла), а Лєна скривилася.
– Я просто хотіла бути гарною…
Я видихнула.
– Лєно, ти красива від природи, але замість того, щоб зробити зуби і виглядати доглянутою, ти вважаєш за краще отаке…
– Мам, ну досить, – Артем піднявся. – Це ж наші справи.
Я аж засміялася від цього.
– Ой, ваші? Ви мені скажіть: хто вам гроші дав?
Артем почервонів, а Лєна різко встала.
– Ну добре, ми підемо. Не хочемо слухати повчання.
Я глянула на чоловіка. Він мовчав, але я бачила – всередині його так само кипить.
– Йдіть, – втомлено сказала я. – Але більше ні копійки від мене не отримаєте.
Лєна фиркнула, а Артем винувато глянув на мене.
– Мам, ну не ображайся…
Але я лише махнула рукою. Бо що тут ще скажеш?
Я довго сиділа після їхнього відходу, дивилася на кухонний стіл і не могла заспокоїтись. Невже я сама винна, що так виховала сина? Чи це вже не від мене залежало? Чому він не розуміє, що є речі важливіші за легкі гроші та зовнішність?
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи дали б ще одну можливість? Чи, може, справді настав час припинити допомагати дорослим дітям і дати їм самим відповідати за свої вчинки?