– Артеме, як там твої зуби? – не стрималася я, коли син широко посміхнувся, відкусуючи шматок пирога.

– Мамо, грошей нема, от і не записуюсь поки до стоматолога, – знизав плечима він, не надто переймаючись.

Я аж затремтіла від злості. Два тижні тому власноруч вклала йому в руку чималу суму саме на це! Чітко сказала: “На зуби, Артеме, бо соромно з такими ходити!” Він тоді подякував, обійняв, запевнив, що все зробить. А тепер сидить переді мною – зуби чорні, як були, так і залишилися.

– А Лєна? Що там Лєна? – зиркнула я на невістку, яка саме щось друкувала в телефоні.

І тут мене, як громом, лупнуло. У Лєни – нові губи. Ні, не просто нові – величезні! Як дві сосиски.

– Що ти з собою зробила? – вирвалося в мене.

Лєна підняла на мене очі, кліпнула пухнастими віями і невинно промовила:

– Просто була акція, я не могла пропустити…

– Акція! Акція, бачте! А що син мій ходить, як той бідолаха, з чорними зубами – це нікого не хвилює!

– Лєно, я ж давала Артемові гроші на зуби! – не витримала я.

Невістка знизала плечима.

– Ну, мамо, ви ж розумієте, він завжди свої справи відкладає. А тут така нагода, стільки економії!

Я мало не закашлялась від обурення.

– Економії?! То ви ще й мої гроші витратили, так? На оце?!

– Артем винувато відвів погляд, а Лєна без тіні сорому провела пальчиком по своїх нових губах.

– Ну мамо, ну не сваріться. Вам що, жалко?

Я з силою поставила чашку на стіл. Жалко?! Та я ці гроші дістала з відкладеного, щоб син не соромився рота відкрити, а не щоб невістка виглядала, як качка!

– І тобі, Артеме, нормально? – повернулася я до сина.

Він сів і пробурмотів:

– Ну, вона дуже хотіла…

Я просто не знаходила слів.

– А якщо завтра вона “дуже захоче” новий ніс? Ти теж погодишся?

– Ну мамо, не перебільшуй.

Це не я перебільшую, це ви перегнули! – гримнула я.

Артем стиснув губи (чого, до речі, Лєна зробити вже не могла), а Лєна скривилася.

– Я просто хотіла бути гарною…

Я видихнула.

– Лєно, ти красива від природи, але замість того, щоб зробити зуби і виглядати доглянутою, ти вважаєш за краще отаке…

– Мам, ну досить, – Артем піднявся. – Це ж наші справи.

Я аж засміялася від цього.

– Ой, ваші? Ви мені скажіть: хто вам гроші дав?

Артем почервонів, а Лєна різко встала.

– Ну добре, ми підемо. Не хочемо слухати повчання.

Я глянула на чоловіка. Він мовчав, але я бачила – всередині його так само кипить.

– Йдіть, – втомлено сказала я. – Але більше ні копійки від мене не отримаєте.

Лєна фиркнула, а Артем винувато глянув на мене.

– Мам, ну не ображайся…

Але я лише махнула рукою. Бо що тут ще скажеш?

Я довго сиділа після їхнього відходу, дивилася на кухонний стіл і не могла заспокоїтись. Невже я сама винна, що так виховала сина? Чи це вже не від мене залежало? Чому він не розуміє, що є речі важливіші за легкі гроші та зовнішність?

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи дали б ще одну можливість? Чи, може, справді настав час припинити допомагати дорослим дітям і дати їм самим відповідати за свої вчинки?

Джерело