— Артеме, в сенсі ми не будемо переїжджати і далі будемо винаймати цю або більшу квартиру? Я думала, це навіть не обговорюється, те, що твоя мама виселить квартирантів і пустить нас у свою квартиру.

А для чого ж я тоді заміж за тебе виходила? Щоб знову на оренді тулитися?

Я стояла посеред кухні з кухлем недопитої кави, і не могла повірити своїм вухам. Артем, спокійно сидячи за столом, лише знизав плечима:

— Настю, я ж тобі казав. Мама не буде виселяти квартирантів. Це їхній основний дохід.

— А ми? Ми хто для твоєї мами? Чужі люди? — моє обурення вже переростало в образу.

— Це не моя справа, — він потягнувся за телефоном. — Нам краще знімати щось більше, щоб зручно було і для майбутніх дітей, і для нас. Ну і збирати на своє.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але всередині вже все кипіло.

— Знімати? І далі викидати гроші на вітер? А як же твої обіцянки, що “все буде добре”?

— Настю, — він підвищив голос, чого раніше майже ніколи не робив, — я ж не казав, що мама зобов’язана віддати квартиру. Це її власність.

— А я? – вирвалося в мене.

– Ти ж знав, що я розраховувала на цю квартиру!

— Ну, так не треба було так розраховувати, — холодно відповів Артем.

Я сіла за стіл, більше не маючи сил продовжувати суперечку. І що тепер робити?

Мені вже 32 роки, і заміж я вийшла вперше. Моя мама завжди казала:

— Настю, ти хоч би когось знайшла, бо потім буде пізно!

Я живу у Вінниці вже багато років, працю і старалася влаштувати своє життя. Але гідних чоловіків на горизонті не було. Одні ледарі, інші — ловеласи. Та рік тому мені здалося, що нарешті пощастило.

Артем з’явився в моєму житті несподівано. Розумний, серйозний, з гарним почуттям гумору. Має сина від першого шлюбу, але запевнив мене, що минуле залишилося у минулому.

Ми почали зустрічатися, і майже відразу він переїхав до мене. Жити стало легше: він допомагав платити оренду і купувати продукти.

І ось, після майже року разом, ми розписалися. Без весілля, просто розпис. Я раділа, що тепер ми справжня сім’я. І була впевнена, що його мама підтримає нас, як належить батькам.

Її квартира, яку свекри здавали квартирантам, стала для мене надією на стабільне життя. Адже хіба не логічно? Ми молода сім’я, діти в планах, а платити за оренду чужим людям — це справжнє марнотратство.

І ось тепер Артем каже, що квартира його батьків — це не наша справа.

Того вечора я зателефонувала мамі.

— Мам, ти уявляєш? Вони навіть не планують нас туди пускати!

— Настю, ну чого ти розраховувала на чужу квартиру? — спокійно сказала вона.

— Мам, ну яка ж вона чужа? Це його мама!

— А ти поговорила зі свекрухою?

— Ще ні. Але після слів Артема навіть не знаю, чи варто.

— Поговори. Якщо вона розумна жінка, то хоча б пояснить свою позицію. А якщо ні, то змирися, — мама зробила паузу. — Настю, ти вже доросла, вирішуй сама.

Наступного дня я насмілилася і подзвонила свекрусі.

— Доброго дня, Маріє Павлівно. Я хотіла поговорити про ту квартиру, що ви здаєте.

— Настю, доброго дня. Що трапилося?

— Розумієте, нам з Артемом потрібне своє житло, і я подумала, що може, ми могли б там жити?

— Настю, — вона навіть не дала мені закінчити, — ця квартира здається вже десять років. І вона нам потрібна. Як ми без цих грошей?

— Але ж ми сім’я і Артем ваш син, — тихо сказала я.

— І що? Ви повинні вчитися бути самостійними.

Після цієї розмови я ще більше засмутилася. Артем уникнув будь-якої розмови, мовляв, “це ви з мамою вирішуйте”.

Минуло кілька днів, але відчуття розчарування не минає. Навіть від свята Нового року радості я не отримала. Я так розумію, у мене є лише два варіанти: залишитися з Артемом і змиритися з орендою, або ж зробити радикальний крок і розлучитися.

Що вибрати? Рішення я поки не маю і прошу ваших порад.

Джерело