— Артеме, це ж не нормально — те, що творить твоя мама! Я сама не один раз бачила, як вона чайною ложкою сама пробує чай — гарячий він чи ні — і потім цією ж самою ложечкою годує нашу Міланку.

Те саме з їжею! – продовжувала я, бо вже накипіло. – Вона може відкусити шматочок, а потім, вибачте, дістати той шматочок зі свого роту і дати нашій дитині.

А ми твоїй мамі ще й платимо за те, що вона з Міланкою сидить. Тому, вибач, але я ставлю умову, щоб твоя мама не сиділа з нашою дитиною. Ми знайдемо няню, і на цьому крапка.

Артем спочатку мовчав. Я бачила, як він силкується стримати емоції. Він любить свою маму, це зрозуміло. Свекруха за наш рахунок отримує додаткові 10 тисяч гривень в місяць до пенсії.

Але я теж люблю нашу дитину, і просто не могла більше терпіти те, що коїться.

— Та вона ж добра, просто не розуміє, що так не можна, — нарешті видавив чоловік.

— Не розуміє?! — я аж підскочила. — Артеме, вона цілий день з дитиною, і я не раз приходила додому раніше й бачила таке, що в мене волосся дибки ставало!

Я зробила паузу, щоб глибоко вдихнути й не почати кричати.

— Вона дає їй печиво, яке сама ж надкусила перед цим, бо “Ой. треба ж спробувати, що вони для дітей роблять”. Вона колупає носа, а потім цією ж рукою бере пляшечку, щоб напоїти Міланку.

Вона не миє іграшки після того, як їх поганяв наш кіт, а просто каже: “Та то імунітет виробляється”.

Артем стиснув губи, але я знала, що він ще сумнівається.

— Ти думаєш, це все? — я вже ледве стримувала обурення. — Минулого тижня я прийшла додому й застала таку картину: твоя мама дає нашій дитині горіхи. Горіхи, Артеме! Однорічній дитині! Вона ще навіть добре жувати не вміє!

— Вона ж думає, що робить добре, — пробурмотів він, але вже невпевнено.

— Та яке добре?! А пам’ятаєш, як вона вмила її тією ганчіркою, якою витирала стіл після сирого м’яса? Я тоді ледь не зомліла тоді!

Мої слова, здається, нарешті дійшли до нього.

— Я поговорю з мамою, — сказав він тихо.

— Ні, Артеме. Говорити тут уже нема про що. Або ми наймаємо няню, або я беру декретну ще на рік, бо я не можу більше жити в постійному страху, що з нашою дитиною щось станеться.

Він зітхнув, потер обличчя руками.

— Добре. Але як я скажу це мамі?

— Це вже твоя справа, — я дивилася на нього прямо, не відводячи очей, щоб чоловік зрозумів, що я не передумаю. — Але ми більше не ризикуємо.

От і все. З одного боку, я відчувала полегшення, що нарешті поставила крапку в цьому питанні. З іншого — мені було справді дуже незручно перед свекрухою.

Я розуміла, що вона не хотіла зла, що вона справді намагалася допомогти. Але те, як вона це робила, було для мене абсолютно неприйнятним.

Звичайно, я розумію, що своїх дітей вона виростила свого часу, і все добре, але тим не менш я не хочу, щоб вони використовувала ті самі методи з Міланкою.

Чи правильно я вчинила? Чи могла я якось м’якше пояснити ситуацію, щоб не образити свекруху, але при цьому захистити свою дитину? Чи варто було пробувати ще раз поговорити, перш ніж ставити ультиматум?

Буду вдячна за думки збоку. Всім гарного дня!

Джерело