– Артеме, мені потрібно 50 000 гривень. У мене зуби сиплються, ниють так, що ні їсти, ні спати не можу! – я дивилася на сина з надією, але він навіть не ворухнувся.

– 50 000? – перепитав він, скривившись. – Мам, а нічого, що це купа грошей? У нас свої витрати, Надя зараз…

– Надя що? – не втрималася я. – Надя тобі зараз важливіша за моє здоров’я?

– Ти все життя в тата на шиї сиділа, а тепер, коли його не стало, вирішила на нашу перескочити? – син склав руки, а я аж зціпила зуби – ті, що ще залишилися.

– Як ти можеш таке казати? – мій голос затремтів. – Я не прошу на розваги! Я ж не молода, мені б здоров’я підтримати…

– От і йди працюй, – відрізав Артем.

– Зароби собі на зуби, як усі люди.

Я тоді нічого не сказала. Бо що тут скажеш? Як можна сперечатися з людиною, яка вважає, що його власна мати – тягар?

З того дня я перестала до них навідуватися. Бо для чого? Щоб знову чути, що я їм заважаю жити?

А через тиждень відкриваю фейсбук. І що я бачу? Надя, моя невістка, пише в групі:

«Дівчата, хто недавно купував посудомийну машину? Порадьте нормальну фірму! Бюджет до 30 000, але якщо щось справді хороше – можу додати!»

Мене аж трясти почало. То на посудомийку у них гроші є, а на те, щоб мати могла нормально їсти, – немає?!

Я сиділа перед екраном, відчуваючи, як закипає злість. Друзі ставили лайки, писали коментарі, радили моделі – а я вчепилася в телефон і не могла відірвати очей. Надя обговорювала, які функції їй потрібні, чи варто брати сушку, чи краще додати ще 5 000 і взяти «найновішу модель».

У голові крутилися Артемові слова: «Іди працюй».

Добре. Я ще можу працювати. Але чому я мушу? Чому я маю доводити рідному синові, що теж заслуговую на допомогу?

Коли мій чоловік живий був, у нас із грошима було значно легше. Ми разом все вирішували, разом планували. А зараз… зараз я для сина просто проблема.

Я ж не просила грошей на новий телевізор. Я не їжджу на відпочинок. Я не купую собі брендовий одяг. У мене навіть телефон такий старий, що вже ледь працює.

Я просила на зуби.

І що тепер? Просити в чужих людей? Іти на роботу, щоб знімати біль, поки руки тремтять і не можеш проковтнути шматка?

Я довго сиділа перед тим екраном. Хотілося написати коментар, щось “чорне”, щось таке, щоб їм соромно стало. Але я не зробила цього.

Бо їм не стане соромно. Вони не вважають, що зробили щось погане. Для них я просто… стара людина, яка мусить якось сама собі дати раду.

Я просто закрила телефон. І мовчки пішла заварювати чай – гарячий, міцний. Бо нічого іншого я зараз не можу.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто пробачати таке ставлення? Чи треба взагалі чекати допомоги від дітей, якщо вони самі не відчувають обов’язку допомогти?

Джерело