— Дорогі наші діти! Іринка та Артем! Вітаємо вас із цим прекрасним днем! Днем вашого весілля! Нехай щастя завжди панує у вашому домі!

А щоб було, де панувати – даруємо вам від усіх родичів… квартиру! Тепер вона ваша і ти, Ірочка, там господиня! Тож нехай скоріше там затупотять маленькі ніжки!

Олена Іванівна простягнула синові зв’язку ключів із червоним бантиком і розцілувала його та, тепер уже невістку, Ірину.

Петро Миколайович обійняв молодят і сказав:

— Будьте щасливі, діти! А нам буде добре, якщо у вас усе буде гаразд!

Батьки пішли до свого столу, а Ірина запитала:

— Ти знав?

— Ні, сюрприз, як і для тебе! Ірко, нам же тепер можна взагалі не морочити голову й іпотека не потрібна.

— Почекай поки що, там видно буде… Мамо!

До молодят підійшла мати Ірини, Лідія Олексіївна.

— Артеме, Ірочко, вітаю! Дай Бог, щоб ваша сім’я була найдружнішою і найщасливішою!

Вона простягнула гарний подарунковий конверт і обійняла зятя і доньку.

Ірина знала, чого коштував мамі цей подарунок.

У конверті лежали гроші від продажу бабусиної кімнати.

Ця кімната, а точніше її здача, була істотною надбавкою до невеликої маминої зарплати вчителя української мови та літератури.

Перед весіллям мама сказала Ірині:

— Донечко, я знаю, як важко, коли входиш у сім’ю без приданого. Так, зараз це начебто й не прийнято, а на ділі – все залишилося як раніше. Не хочу, щоб тебе хтось ображав!

— Ну що ти, матусю, в Артема, схоже, прекрасні батьки. Ти ж сама бачила.

— Іринко, саме тому, що бачила, я роблю зараз так, як вважаю правильним. Потім зрозумієш. Я маю зараз думати про тебе і за себе, і за тата. Ти ще дуже молода, тому послухай мене. Це – гроші на перший внесок, на іпотеку. Тут вистачить. Заробіть разом те, що буде тільки вашим, не покладайтеся ні на кого. Ти мене розумієш?

— Так, матусю! Дякую!

— Ось і добре! Ти завжди була розумною дівчинкою!

Ірина з Артемом познайомилися рік тому. Взимку, виходячи з автобуса, Іра втратила рівновагу на слизькому від льоду тротуарі і впала, зламавши підбори і по вуха забруднившись у стоптаному безліччю ніг снігу.

— Дівчино, ви як?

— Поки що жива начебто.

Ірина підняла голову і подивилася на хлопця, який допомагав їй піднятися.

— Ого! – хлопець здивовано втупився на неї і завмер.

— Що? Я ще й порвала щось?

– Ірина закрутила головою, намагаючись розгледіти своє пальто.

— Ні! Тільки забруднилися трохи. Подивіться на мене.

Іра повернулася і знову подивилася на молодого чоловіка. Він зняв рукавичку й обережно провів пальцем по її вимазаній щоці, а потім сказав:

— У вас найкрасивіші очі, які я бачив у своєму житті! Як море опівдні на глибині.

Зелені очі дісталися Ірині від батька. Хвороба забрала його, коли Ірі виповнилося п’ятнадцять, і вона страшенно сумувала за ним.

Кращого компліменту зробити їй Артем не міг.

А далі було все чудово.

Артем красиво залицявся, намагався якомога більше часу проводити з Ірою.

Трохи поспілкувавшись із нею, він зрозумів, що вона не з тих дівчат, з ким можна пожити і розійтися. Тому, він не став форсувати події і пропонувати з’їхатися.

Безнадійна романтичність дивним чином поєднувалася в Ірині з практичністю. Там, де Артему навіть на думку не спадало підстелити соломку чи подумати бодай на крок уперед – Іра думала на десять.

— Як у тебе так виходить? Мені б на думку не спало вказати ці санкції в договорі.

Іра розсміялася:

— А в мене розряд із шахів! – вона поцілувала нареченого в ніс.

– Тато постарався! Віддав мене в секцію. І взагалі, пригнічував мене освітою.

І Артему залишалося тільки дивуватися, як ця мила тендітна дівчина, молодша за нього майже на десять років, хвацько розправляється з документами і звітами, над якими він іноді просиджував годинами.

Ірина не пішла стопами мами, не захотіла в педагогічний, обрала економіку.

Тому, через якийсь час, Артем звільнив свого головного бухгалтера, до якого накопичилося дуже багато запитань, і взяв на роботу майбутню дружину.

Справи на фірмі пішли набагато краще, хоча спочатку Ірина боялася. Все-таки досвіду було зовсім мало. Але потім зрозуміла, що справляється і заспокоїлася.

— Мені такий скарб дістався! Мало того, що красуня, так ще й розумниця! – не переставав говорити Артем.

Батькам і родичам Артема Ірина теж сподобалася. Олена Іванівна, після знайомства, сказала:

— Не зарозуміла дівчинка, хороша! Артеме, вона нам підходить!

— Головне, щоб вона мені підходила, так, мамо? – Артем обійняв матір і підморгнув батькові.

Із сестрою Артема – Діаною, Ірина теж порозумілася швидко.

Близькі за віком, вони були дуже різними за характером.

Ірина швидко зметикувала, що щоб домогтися гарних стосунків із сестрою чоловіка, їй потрібно тільки вислуховувати її нескінченні монологи про моду та хлопців і зрідка робити круглі очі, охати й підтакувати.

Їй це було не важко, а Діана, отримавши в користування вільні вуха, була абсолютно щаслива.

Через кілька місяців після весілля, Ірина з Артемом чекали в гості його батьків. Мама Іри поїхала в санаторій, а батьки Артема мали приїхати, щоб привітати сина з іменинами.

— Артеме, неси тарілки, які на столі стоять, і серветки захопи! – Іра хвилювалася. Це перший візит свекрів до них у гості.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Вона витерла вмить спітнілі долоні об рушник і пішла зустрічати гостей.

— Здрастуйте, здрастуйте діти! – Олена Іванівна простягнула Ірині коробку з тортом. – Ірочко, його можна не в холодильник, на вулиці такий мороз!

Артем допоміг батькам зняти пальто і Олена Іванівна закрутила головою.

— Добре влаштувалися! Молодець, дівчинко, чистенько в тебе, затишно! Звісно, квартира ремонту потребує, але й так чудово все.

Вечір ішов своєю чергою. Батьки нахвалювали приготовані Іриною страви, розповідали про поїздку в Одесу та Діанині спроби знайти роботу.

— Синку, ти б узяв її до себе? Мені спокійніше буде.

— Ні, мамо, це не найкраща затія. Я знаю Діану. Яка з неї працівниця?! Тільки пересваримося. І дайте вже їй самій себе проявити. Не треба весь час намагатися все вирішити за неї.

— Ох, ось будуть у тебе свої діти – ти зрозумієш! До речі…

– Олена Іванівна подивилася на сина і на невістку.

— Ні, поки що ні, мамо, – усміхнувся Артем.

— Так хочеться малюків понянчити! Ну гаразд, будемо чекати! Ірочка, а що ти в чай додала? Дуже смачно.

— М’ята і чебрець. Такий чай тато любив.

— Не тільки смачно, але ще й корисно! Молодець! Діти, а ви не думали про ремонт? Потім дітки підуть, капітальний уже складно буде зробити, тільки косметичний вийде. У вас же гроші лежать, які на весілля подарували?

— Лежать, мам, але вони для іншого потрібні.

— Для чого, синку? – Олена Іванівна спантеличено подивилася на сина.

— Ми плануємо взяти іпотеку пізніше.

— Навіщо? – брови жінки злетіли вгору.

– Вам місця мало в трикімнатній квартирі?

— Ні, звісно. Мамо, ну не на часі зараз ця розмова. А де тортик? Мені свічки сьогодні задувати чи як?

– Артем піднявся й упер руки в боки. – Дружино, давай десерт! Поки він у мене ще влізе! – розсміявся він.

Петро Миколайович уважно подивився на сина і легенько кивнув йому. Батько все зрозумів правильно. Зі своєю найдорожчою половиною він прожив без малого сорок років і прекрасно знав її напористість і практичний розум. Просто так вона це питання, звісно, не залишить, але відстрочку син зараз отримає. Якщо не впорається, тоді доведеться втрутитися.

Вони з’їли торт і батьки почали збиратися додому. Олена Іванівна, прощаючись, сказала Артему на вухо:

— Не будь підкаблучником, синку! Вилізти потім з-під каблучка дуже складно.

— Мамусю, зі свого досвіду судиш?

– Артем поцілував матір у щоку і засміявся.

— Ах ти, порося! – Олена Іванівна жартівливо ляснула сина по потилиці. Для цього їй довелося встати навшпиньки, Артем пішов зростом у батька.

Через кілька тижнів після приїзду батьків Ірина шукала в папці з документами свідоцтво про шлюб, яке потрібно було надати для оформлення страховки, і натрапила на документи на квартиру. Цих паперів вона не бачила.

Думала, що квартира оформлена за новими правилами і свідоцтво не отримували, оформивши через реєстр.

Але виявилося, що квартира куплена до набрання чинності новим порядком і свідоцтво – ось воно. Ірина спантеличено дивилася на графу, в якій був вписаний власник.

Дуже цікава інформація! Квартира належала зовсім не Артему, а була оформлена на Олену Іванівну.

Іра порилася в папці, може є ще щось, але ні, інших паперів, що стосуються квартири, не було. Вона задумалася. Потім глянула на годинник і заквапилася. Уже спізнюється.

Увечері вона запитала Артема:

— Артемчику, а квартира на кого оформлена?

— На маму.

— Зрозуміло. Тобто, на тебе вона не переоформляла її?

— Ні, там біганини з документами стільки, що вирішили поки залишити все як є. Іриш, ти чого, це ж батьки!

— Ні, я нічого, все гаразд.

– Іра відвернулася до столу, нарізаючи хліб.

— До речі, мама вчора знову тему з ремонтом підняла, коли я заїжджав.

— Артеме… – Ірина поклала ніж і присіла.

– Я тобі не говорила поки що, але не до ремонту нам зараз буде. – Іра взяла руку чоловіка і притиснула до живота.

— Серйозно? Ірочка, так?

— Так, мій хороший, ти станеш татом!

Через 8 місяців Ірина трохи раніше терміну подарувала Артемові здорову «королівську» двійню. Щастю не було меж, а коли захоплення вщухли, Артем зайнявся оформленням документів і пропискою близнюків.

Він приїхав до батьків. Батько був на роботі, але йому потрібна була якраз мама.

— Ні, Артеме, я проти! – Олена Іванівна поставила перед сином тарілку.

– Це ж діти! До їхнього повноліття з квартирою потім нічого зробити буде не можна.

— Мамо, коли ти відмовилася прописувати Іру, я ще зрозумів, та й вона не захотіла, щоб не міняти документи і залишилася прописаною в матері. Коли я не став міняти прописку, ти теж схвально кивала і погоджувалася. Але зараз! Це ж мої діти, твої онуки!

— Артемчику, саме так! Хіба мало як життя складеться, раптом тобі важко буде таку сім’ю тягнути. І доведеться тоді квартиру залишити Ірі з дітьми? Ні, ми не для того її купували.

— А для чого, мамо? Для чого були ці жести на весіллі? Здивувати рідню? Кому потрібна ця показуха?

— Артеме! Вибирай вирази! Я підходжу до цього питання з практичної точки зору. Крім тебе, є ще Діана. Збереться заміж і що? Ще одну квартиру купувати? Чи розмінювати цю, нашу з татом?

— Цікаво, а коли ти збиралася мені сказати про те, що в будь-який момент нам доведеться з’їхати, якщо Діана збереться заміж? Зачекай, так ось чому ти наполягала на ремонті?

Ти хотіла, щоб ми вклали гроші, подаровані на весілля, і тебе не збентежило, що більша частина це ті, що подарувала нам Лідія Олексіївна. Тобто квартира не наша, а гроші спільні ми мали туди вкласти? Ну, мамо!.. Ти дуже, прямо ось надто, практична жінка! А батько про це знав?

— Ні! Він не питав, а я не говорила.

— Ясно. – Артем відсунув тарілку і встав.

– Поїду, пізно вже. Іра там одна з дітьми.

— Нічого страшного, вона ж мати, впорається.

— Вона не багаторукий індійський бог, мамо, у неї тільки дві руки.

Артем їхав додому і намагався заспокоїтися. Ірині не можна показувати свій стан, їй категорично не можна нервувати. Після виношування малюків у неї знайшли якісь зміни в серцевому ритмі, і лікар заборонив будь-які стреси.

— Артеме! – Ірина вийшла зі спальні й прикрила двері, приклавши палець до губ.

– Тихіше, тільки вклала. Як ти? Я вже зачекалася! Вечеряти будеш?

— Буду! Я голодний як вовк!

– Артем обійняв дружину і притиснув до себе.

— Зачекай, ти ж до батьків збирався?

— Я і був там.

— І мама тебе не погодувала?

– Ірина глузливо примружилася.

– У житті не повірю!

Артем насупився й опустив очі.

— Артеме, ти що?

— Іринко, тут така справа…

— Мама відмовилася прописувати дітей?

– Ірина посміхалася.

— Так. І мене заодно. Знову. Я ж їх тоді пропишу без дозволу. А звідки ти…

– Артем здивовано подивився на дружину.

— Артемчику, я ж казала тобі, не треба, не варто цього робити. Моя мама готова прописати їх до себе, поки ми не купимо квартиру або будинок.

— А я вирішив зробити по-своєму… Ти була абсолютно права, не варто було. Іриш, ця квартира…

— Записана на маму. Я пам’ятаю. До речі, а документи чому в тебе лежать?

— Не пам’ятаю, здається лічильники міняли або щось таке, мама віддала. Так ось чому ти весь час з’їжджала з теми ремонту тут…

— Ага. І ось чому, я весь цей час регулярно відкладала гроші на рахунок. Артеме, ми можемо купувати квартиру, але ще краще – давай пошукаємо будинок? Звісно, без іпотеки нам не обійтися, але перший внесок у нас буде вже ого-го, і відсотки виходять не такі великі.

Як за оренду. Це буде саме наш будинок, де ми будемо справжніми господарями і нам не доведеться ні з ким сваритися через те, як і що ми хочемо зробити. І з мамою ти теж помирись.

Поганий мир кращий за добру сварку, коханий. Цей конфлікт нікому не потрібен. Просто нам потрібно зробити так, щоб ми ні від кого не залежали. Ця квартира належить мамі? Ну й чудово, нехай належить далі.

— Навіщо ж дарували тоді?

— Будемо вважати, що вони подарували нам не квартиру, а можливість пожити тут і зібрати гроші на власне житло. Це теж дорогого коштує, чи не так? А невеликі показові виступи на весіллі краще пробачити і забути. Як ти не крути, вона твоя мама і вона за тебе турбується.

За мене або дітей вона турбуватися може, звичайно, але зовсім не повинна. Я не її дитина. А онуки – ну що онуки… це мої діти, мені про них і турбуватися. Так-так, зрозуміло, і твої теж.

– Іра поцілувала чоловіка.

– Можливо, рік тому я б міркувала по-іншому, але зараз трошки її розумію. Зовсім трошки.

– Ірина розсміялася.

Артем узяв дружину за руки і по черзі поцілувавши їх, сказав:

— Мені в дружини дісталася найрозумніша і найкрасивіша жінка на світі! Ірка, я тебе люблю!

— Я тебе теж! Пішли вечеряти, поки банда не прокинулася.

Через півроку вони перебралися в новий будинок. Довелося постаратися, поки змогли знайти щось підходяще. Потрібно було думати про майбутнє, тому вони шукали район, де є садок і хороша школа.

— Ірочка, здрастуй!

– Олена Іванівна зайшла на кухню і, насамперед, вимила руки.

— Здрастуйте, Олено Іванівно!

– Ірина посміхнулася і вручила свекрусі ложку, якою годувала дитину. Та із задоволенням прийняла естафету.

Малюки сиділи як пташенята на високих стільцях і відкривали ротики, чекаючи на смачне фруктове пюре, яке приготувала мама. – Догодуєте їх? Я пошту перевірю, Артем мав документи надіслати.

— Звісно, йди! Коли ти тільки все встигаєш? І з дітьми, і по дому, та ще й працювати.

— А, нічого не встигаю! – засміялася Ірина. – Ось ви приїхали, у мене аж година часу буде, і я стільки всього встигну! Навіть голову помити! А це вже свято!

Ірина засміялася і вийшла з кухні, а Олена Іванівна повернулася до дітей:

— Нумо, відкривайте ротики! За маму вашу чудову! Тааак. А тепер за тата!

Дітвора слухняно відкрила роти, де вже стирчало по парі зубів.

— Ого! Скоро будете бабусині котлетки їсти? Ай, молодці!

Ірина зазирнула на кухню і посміхнулася. Посваритися – справа нехитра, а ось встановити свої правила – це складно.

Поки що гра на моєму полі. Спасибі вам, матусю і тату, за науку!

КІНЕЦЬ.