Анна Сергіївна з цікавістю спостерігала за тим, як двоє здорових вантажників насилу піднімали велику скриню на останній поверх дев’ятиповерхівки. Вантажного ліфта не було. У легкову скриню не влазив. Тому на кожному поверсі вантажники зупинялися та довго відпочивали.

— Поставте скриню біля цих дверей, — попросила Анна Сергіївна, коли вантажники піднялися на останній поверх.

— Може, в квартиру занести, — запропонували чоловіки, важко дихаючи. — Адже скриня важка.

— Дякую, не треба, — відповіла Анна Сергіївна. — Далі ми впораємося.

— Як хочете, — відповіли вантажники.

Анна Сергіївна розплатилася. Дочекавшись, коли вантажники вийшли з під’їзду, вона зателефонувала до квартири. Двері відчинила Марина.

– Все в порядку? — тихо поцікавилася Анна Сергіївна у дочки. – Аркадій вдома?

— Все добре, — пошепки відповіла Марина, — він удома. Повечеряв і спить. А в тебе як?

— У мене теж все нормально, — Анна Сергіївна кивнула на скриню. – Дивись, яке диво!

– Це він? — злякано дивлячись на скриню, прошепотіла Марина.

– Він! — тихо, але твердо відповіла Анна Сергіївна.

– Господи, величезний який!

– І важкий!

– Ой! – прошепотіла Марина. – Страшно.

— Клич чоловіка, — твердо промовила Анна Сергіївна. — Нехай допоможе його до квартири внести.

Але Марина наче не чула маму. Вона з жахом дивилася на величезну скриню.

– Не спи! — сказала Анна Сергіївна, штовхаючи дочку. — Іди до чоловіка.

Марина прийшла до тями.

– Так-так, – відповіла вона. – Я зрозуміла. Вже йду.

Марина пішла до спальні.

“Що буде?! – думала вона. — Аби все добре закінчилося. Бо щось мені тривожно.”

Вона увійшла до спальні і почала будити чоловіка.

— Аркадію, прокидайся.

– Навіщо?

– Мама приїхала.

– Навіщо?

— Вона поживе кілька днів.

– Навіщо?

– Бо так! Вона пішла від батька.

– Навіщо пішла?

—Вони посварилися. І їй зараз жити нема де. Вона поживе в нас кілька днів. Поки що квартиру не зніме.

– Чому в нас?

— Тому, що я рідна дочка, а ти — улюблений зять. І більше їй піти нема до кого. Та прокидайся ти, нарешті. І допоможи їй речі до квартири занести.

– Мені ще довго тут чекати? — пролунав невдоволений голос Анни Сергївни з передпокою.

– Та йду я, йду! — закричав Аркадій, підводячись із ліжка. — Ніде немає спокою. Навіть у власному будинку.

Він вийшов у передпокій. Привітався з тещею. Запитав, де речі. Анна Сергіївна показала на величезну скриню, що стояла біля дверей.

— Допоможи до квартири внести, — сказала вона.

— Одна скриня? І все? — спитав він.

– І все! — відповіла Анна Сергіївна. – А що тебе дивує? Хотів ще щось побачити?

— Ні, але…

— А якщо ні, тоді занеси її в квартиру, — сказала вона, — а я поки що з Мариною поговорю. На кухні. До нас не заходь. Розмова конфіденційна. Зрозумів?

– Зрозумів.

— Ми обговорюватимемо наші жіночі справи. Зрозумів?

– Зрозумів.

— Які тебе не торкаються. Зрозумів?

— Та я зрозумів, зрозумів. Скільки можна повторювати?

— Зрозумів він, — невдоволено бурчала Анна Сергіївна. — І не здумай підслуховувати!

Сказавши це, Анна Сергіївна пішла на кухню та зачинила за собою двері. Марина вже була там.

– Скриня? — з усмішкою промовив Аркадій. — Ось, отже, як тепер дружини від чоловіків йдуть. У скринях речі свої виносять. Ну-ну.

Аркадій сміливо підійшов до скрині, схопився за ручку і спробував її підняти. Не вийшло.

– Ого! — вигукнув Аркадій, зрозумівши, з чим має справу і що однією рукою йому з цим чудовиськом не впоратися.

Двома руками і з великими труднощами йому вдалося відірвати від підлоги один край скрині. Ледве, але все-таки затягнув скриню в квартиру. І одразу ж опустився на підлогу без сил. Віддихавшись, він насилу підвівся з підлоги, зачинив двері і вирішив сказати тещі все, що думає про неї та її скриню.

Підійшовши до дверей кухні, він почув схвильований голос Анни Сергіївни.

— У цій скрині, доню, все багатство нашого роду, — сказала теща. — Яке вже кілька століть передається по жіночій лінії. Від матері до дочки.

“Ось як! – подумав Аркадій. – Багатство роду по жіночій лінії! Від матері до дочки. За кілька століть! Це ж треба!”

— Невже те саме, про яке ти розповідала мені в дитинстві? — спитала Марина.

– Воно саме! І тепер, коли я пішла від твого батька, я змушена була забрати це багатство із собою.

– А як же тато? Що буде, якщо він дізнається?

— Твій батько нічого не знає про це багатство. Ця скриня зберігалася на нашій дачі. А твій батько був упевнений, що у ній зберігаються старі, непотрібні речі. Які дорогі, як пам’ять, тільки мені. Ось чому він не здивувався, коли дізнався, що я її заберу. Але й ти, доню, своєму чоловікові теж нічого не кажи.

— Я не скажу. Але раптом він сам здогадається?

– Яким чином?

— Відкриє і побачить купу дорогоцінного каміння та старовинних золотих монет.

– Не відкриє. Ця скриня з секретом. Її не так просто відкрити.

– Ти не знаєш Аркадія. Він, якщо сам не зможе відкрити, обов’язково знайде того, хто це зможе зробити.

— А ми їм не надамо такої можливості, — відповіла Анна Сергіївна. — І скриня ця завжди буде під нашим наглядом.

– А де? — спитала Марина.

– У вітальні. Я там поживу. А з квартири виходитимемо по черзі. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

— Чогось Аркадія не чути, — голосно промовила Анна Сергіївна. — Треба подивитись, як він там. Може, потрібна допомога. Адже скриня важка. Як би він не надірвався.

«За мене не хвилюйтеся, — думав Аркадій, швиденько відходячи від дверей кухні і повертаючись до скрині, — не надірвусь».

Коли Анна Сергіївна та Марина вийшли до передпокою, вони побачили Аркадія, що сидів на підлозі біля скрині.

— Що там у вас, Анна Сергіївна? — спитав він. — Камінь?

— Який ще камінь, — відповіла теща. — Скажеш також. Там речі, які дорогі мені як пам’ять.

– Тяжка у Вас пам’ять, – сказав з усмішкою Аркадій.

— Ой, тяжка, — погодилася Анна Сергіївна.

– Ну-ну, – сказав Аркадій. — Скриню у передпокої, чи що, залишимо?

— У вітальню неси! — в один голос вимогливо промовили мама та дочка.

— У вітальню неси, Аркаша, — вже спокійно промовила Марина, — мама там поживе.

— Надовго до нас, Анна Сергіївна? — пихкаючи і віддуваючись, насилу вимовив Аркадій, тягнучи скриню у вітальню.

– Не хвилюйся, – відповіла теща, – ненадовго. На кілька днів.

«Малуватий термін, — подумав Аркадій, — одному за цей час не впоратися. Доведеться звертатися по допомогу до Наталі. Скриню привезу до неї. Там і розкриємо».

Аркадій не знав, як саме вивезе скриню. Але він був певен, що Наталя все вигадає.

«Вона хитра,— думав він,— і жадібна. Вона обов’язково щось вигадає. Не дарма я з нею зустрічаюся майже три роки».

Він затяг скриню у вітальню. Після цього сказав, що йому терміново треба їхати на роботу, одягнувся та вийшов із квартири.

– На роботу? — здивовано промовила Марина, зачиняючи за чоловіком двері. – В цей час? І так несподівано?

– Почалося! — впевнено сказала Анна Сергіївна.

– Ти думаєш?

– Він поїхав до неї. І зараз вони спланують, як викрасти цю скриню.

— А що ж у скрині, мамо?

– Сюрприз. Твоєму чоловікові сподобається.

Тиждень тому Марина дізналася, що Аркадій її дурить. Поскаржилася мамі.

— І що робити збираєшся? — спитала Анна Сергіївна.

— Я його вже сьогодні вижену, — сказала Марина.

— А от із цим, доню, поспішати не треба.

– Чому?

— Він так просто не піде. І, напевно, вирішить зіпсувати тобі нерви перед відходом. Крім того, вам доведеться ділити майно.

– Що пропонуєш?

— Пропоную зробити так, щоб він сам пішов. І пішов так, щоби ми про нього довго нічого не чули. Слухай, що я вигадала…

Анна Сергіївна виклала дочці план дії. Марина погодилася.

– Головне – не хвилюйся. І не показуй, ​​що тобі все відомо про його пригоди. Зрозуміла?

– Зрозуміла?

— Тобі треба лише тиждень протриматися. Через тиждень він сам допоможе мені внести до квартири те, що й забере його з нашого життя назавжди.

— А що він допоможе тобі зробити?

– Ще не вигадала. Але щось. Цікаво? Потерпи тиждень.

І ось пройшов

тиждень і Аркадій власноруч втягнув у квартиру величезну і важку скриню.

А тепер думав, як його з квартири винести. Але, оскільки своєї кмітливості не вистачало, він покладався на розсудливість тієї, з якою вже довгий час обманював свою дружину.

Аркадій, вийшовши з під’їзду, викликав таксі. За годину він дзвонив у квартиру Наталії.

– Що з тобою? — здивувалася Наталя, відчинивши двері й глянувши на Аркадія. — Чому такий стривожений вигляд?

— Стривожений? — тяжко дихаючи і ледве переводячи подих, перепитав Аркадій.

— Та на тобі немає обличчя, — сказала Наталя. — І чому ти так важко дихаєш? Ти від когось тікав? За тобою хтось женеться?

– Потім, – сказав Аркадій. – Все потім. Я ввійду?

— Так-так, — розгублено відповіла Наталя. — Заходь, звичайно. Вибач за безладдя. Я на тебе не чекала. Ти без попередження.

— Не було коли попереджати! Ти одна?

– В сенсі? – не зрозуміла Наталя.

– В прямому! – не витримав і закричав Аркадій. – У квартирі, крім тебе, нікого більше немає?

– Ні, – злякано відповіла Наталя. – Нікого. А що сталося?

— Сталося те, що ми можемо стати дуже багатими людьми.

– Ти мене лякаєш.

– Я сам хвилююся.

— І наскільки, ти кажеш, багатими ми можемо стати?

– Казково!

– Розказуй по порядку.

І Аркадій розповів про скриню.

— Вважатимемо, — сказала Наталя, — що це доля дарує нам подарунок.

– Подарунок?

– На трирічний ювілей. Слухай мене уважно.

Наталія розповіла свій план дій.

– Все зрозуміло? – запитала вона, коли закінчила. – Є питання?

— А ти не боїшся, що коли вони виявлять пропажу, заявлять на нас? — спитав Аркадій.

— Не боюсь, — впевнено відповіла Наталя. — Тому що їм доведеться пояснювати походження багатства. Доводити, що воно взагалі було.

— А як ми відкриємо скриню? Я в таких справах не майстер, одразу попереджаю. І сторонніх до такої справи також не можна допускати.

– А інтернет на що? Там напевно знайдемо спосіб, як відкрити цю скриню. Тож, за це не хвилюйся, самі впораємося.

– Ти така розумна, – захоплено промовив Аркадій. — Я щасливий, Наталко, що три роки тому доля звела мене з тобою. Тільки одразу попереджаю, не надумай мене кинути. З-під землі дістану.

— Не бійся, — спокійно відповіла Наталя. – Не обдурю. Адже я люблю тебе.

— Я теж тебе кохаю, Наталко.

Цієї ночі Аркадій вдома не ночував.

А Марину рано-вранці розбудив телефонний дзвінок. Жіночий голос повідомив, що з її чоловіком трапилося нещастя і на неї чекають за такою-то адресою.

— Вона дзвонила? — спитала Анна Сергіївна, коли Марина, пообіцявши, що вже виїжджає, вимкнула телефон.

– Вона. Сказала, що треба приїхати на інший кінець міста. Туди добиратися години зо три, не менше.

— Вона швидше за все стежить зараз за під’їздом.

– І що робити?

— Вийдеш із під’їзду, виклич таксі та їдь на роботу. А ввечері повертайся. Я впевнена, що до вечора вони все встигнуть.

– А ти?

— І я теж до вечора поїду кудись. Коли вони побачать, що ти поїхала, то через сорок хвилин передзвонять мені. Скажуть, що з тобою щось трапилося, і треба терміново під’їхати кудись. А коли у квартирі нікого не буде, вони прийдуть за скринькою.

Так і сталося. І ввечері, коли Марина та її мама повернулися додому, величезної скрині в квартирі вже не було. Марина зателефонувала чоловікові. Його телефон було вимкнено.

— Думаю, — сказала Анна Сергіївна, — що ти більше до нього взагалі ніколи не додзвонишся.

– І що далі?

— Зараз міняємо замки в квартирі, а завтра ти подаєш на розлучення, — сказала Анна Сергіївна

У той час як мама і дочка обговорювали подальше життя, Наталя та Аркадій сиділи на підлозі у передпокої біля величезної скрині, яку нещодавно внесли до квартири Наталії. І, за допомогою інтернету, думали, як її відкриватимуть.

— Відкривати скриню слід акуратно, — тремтячим від хвилювання голосом промовила Наталя.

— Так-так,— нервово погодився Аркадій,— щоб не зіпсувати старовинні монети та коштовне каміння.

Минуло чимало часу, перш ніж їм удалося відкрити кришку скрині. З’ясувалося, що завдання не стало простіше. Тому що перед ними виявилася ще одна скриня. Друга скриня була меншою за розміром, але теж закрита на замок. І то був уже інший замок.

Витративши багато часу і сил, все за допомогою того ж інтернету, вони, нарешті, відкрили другу скриню і… Побачили третю скриню.

Після третьої скрині була четверта, п’ята, шоста. І на це було витрачено ще чимало часу та сил.

А в сьомій скрині теж, через багато часу, витративши чимало сил, вони виявили ляльку.

Наталя вже давно все зрозуміла. А ось Аркадій ще на щось сподівався.

— А де старовинні золоті монети? — задумливо спитав Аркадій, міцно стискаючи в руці ляльку. — Де коштовне каміння? Вони, що, знущаються з нас? Як це все розуміти?

Наталя мовчки знизала плечима. Їй уже було не до скринь і не до ляльки. Їй було байдуже. Вона вже нічого не розуміла. І сил щось говорити в неї теж не було. Вона хотіла лише одного – спати.

Наталя мовчки, хитаючись, пішла до спальні, звалилася на ліжко і заснула.

Аркадій озирнувся. Передпокій, в якому вони перебували вже довгий час, був завалений відкритими скринями. Аркадій тримав у руці ляльку. З нею він і заснув. Він заснув просто на підлозі у передпокої, бо сил дійти до ліжка в нього вже не було.

— За що вони зі мною так? — скаржився Аркадій, засинаючи.

Він згадував, як один тягнув цю скриню сходами з дев’ятого поверху, коли витяг скриню з квартири Марини. А потім (теж один) піднімав цю скриню на восьмий поверх у квартиру Наталії. І сльози текли по обличчю його.

— Що я їм такого зробив? Чому вони так зі мною вчинили? — останнє, що подумав він, перш ніж заснути глибоким сном.

КІНЕЦЬ.