Арина та Влад були молодою парою, повною планів та амбіцій. Але коли в їхньому житті несподівано з’явився маленький Андрій – їхній світ кардинально змінився.

Незважаючи на те, що Андрій був їхнім сином, рідною кровинушкою, вони не були готові до ролі батьків і продовжували жити, приділяючи більше уваги один одному, ніж своїй дитині. Андрій ріс замкнутим та самостійним хлопчиком.

Він часто грав один, тоді як його батьки були захоплені власними інтересами. “Мамо, пограйся зі мною,” – іноді просив він Аріну. “Андрію, мамі треба зараз зайнятися важливими справами.

Грай один,” – відповіла вона, не відриваючи погляду від комп’ютера. Влад теж був зайнятий своєю роботою та хобі.

Він рідко знаходив час, щоб провести його із сином. “Тато, підемо гуляти,” – пропонував Андрій. “Не зараз, Андрію, татові треба закінчити цей проект,” – відповідав Влад, занурений у свої справи.

З роками Андрій ставав все більш відчуженим та незалежним. Він навчився вирішувати свої проблеми сам і рідко звертався по допомогу до батьків.

І ось коли Андрій підріс, Арина та Влад раптом усвідомили, що вони згаяли багато важливих моментів життя свого сина. Побачивши, як він самостійно справляється

із труднощами, вони зрозуміли, що втратили можливість бути справжніми батьками для нього. “Ми були так зайняті собою, що не помітили, як виріс наш син,” – сказала Арина, дивлячись на Влада з сумом в очах.

“Так, ми зробили велику помилку. Але, можливо, ще не пізно щось змінити,” – відповів Влад, сповнений рішучості відновити стосунки із сином. З того моменту вони почали приділяти більше часу Андрію, намагаючись налагодити зв’язок, який упустили у його дитинстві.

Андрій, хоч і залишався обережним у своїх стосунках з батьками, поступово почав відкриватися їм, розуміючи, що кохання та увага ніколи не бувають пізніми.

КІНЕЦЬ.