Чудова людина, приголомшливої душі жінка, грамотний фахівець, який виховав не одне покоління молодих співробітників, чуйна подруга, – такі теплі відгуки і тости звучали на ювілеї старшої сестри моєї мами Олександри Гаврилівни.

Жінка приймала привітання з 55-ти річним ювілеєм і променилася щастям і вдячністю, час від часу втираючи очі від сліз розчулення.

У середині столу сиділа я і мої двоюрідні брат із сестрою. І ми мовчали, начепивши на обличчя чергові посмішки. Гості були вже злегка розігріті, тому наших колючих очей ніхто не помічав, зрідка нахиляючись і запевняючи, як брату і сестрі пощастило з тим, що у них така мама.

У середині урочистості ми просто встали й вийшли з приміщення кафе на вулицю: провітритися й ковтнути свіжого повітря, а не нудотних славослів’їв.

— Просто цирк, – першою не витримала Аня, донька тітки Саші, – і головне, що всі ці люди говорять абсолютно не кривлячи душею. Для них мама хороша, зробила чимало добра, жодного разу не відмовила.

— Забий, – порадив Ані її молодший брат Женька, – відсидимо ювілей, щоб ніхто про нас поганого слова не сказав і повернемося до свого нормального життя.

Нормальне життя в Ані та Жені настало порівняно недавно, коли Аня переїхала від мами до свого чоловіка, а Женька з родиною взяв іпотеку. До цього Аня з чоловіком жили в мами з Женькою в трикімнатній квартирі.

— Збирайтеся всі, – командувала тітка щовихідного з квітня по жовтень, – їдемо на дачу.

І їхали, копали, пололи, поливали, прибирали, закривали заготовки і компоти на зиму. Для себе? Як же. Частину врожаю Олександра віддавала сусідам, у яких був точно такий самий город, але полоти там було нікому, і картопля вродила не більша за горох, частина банок відвозилася по рідні, частину – Саша відносила на роботу.

— Ой і майстриня ти, Сашко, – нахвалювали родичі та колеги, – золоті руки, золота душа.

А Саша приймала похвали і компліменти, хоча вся її роль зводилася до того, щоб нарізати завдань доньці, зятю, синові, а пізніше і невістці.

Аня з’їхала від матері до власної свекрухи після появи первістка, коли повернувшись з лікарні, виявила, що куплене нею і чоловіком ліжечко зникло в невідомому напрямку, а на його місці стоїть стародавня руїна з гаража.

— Марині Сергіївні потрібніше, – сказала тітка Саша, – у неї у доньки дитина без чоловіка. Треба допомагати людям. Твоя дитина росте в повній сім’ї.

Звичайно, подарувати ліжечко доньці колеги у всіх на очах – це приголомшливо добрий і щедрий вчинок, щоправда, подарунок зроблено не з твоєї кишені, але про це ж ніхто не дізнається.

На особливе місце від сім’ї Ані, молоду дружину привів у рідну домівку Женька. Невістка Марія була розумницею, знала мови, непогано малювала. І малювала вона потім роки 2. Бо син начальниці тітки Саші хотів виграти зі своїми роботами всі можливі конкурси, а Бог талантом обділив. А потім ще ночами перекладала статті з англійської для чоловіка колеги, який навчався на заочному.

Могла відмовитися? Могла.

— Ви живете в мене, – дорікала тітка молодій сім’ї сина, – значить зобов’язані допомагати. Якщо я можу, чому б не допомогти людям?

Могла тітка, зрозуміло, за рахунок невістки. А потім, коли Женька, зціпивши зуби, накопичив на перший іпотечний внесок і готувався нести вранці документи в банк, виявилося, що сума грошей, знята з рахунку два дні тому, зникла.

— Я дала Оксані Петрівні в борг, – сказала тітка Саша, – у неї син на бюджет не вступив, терміново треба було оплатити навчання на платному відділенні. Як це твої гроші? Ти з дружиною в мене живеш на всьому готовому і за квартиру не платиш. Це не ваші гроші, а мої. Я тебе виростила і виховала. Оксана Петрівна віддасть, який же ти корисливий!

Щоб не проґавити гарний варіант із вигідними умовами, Женька тоді позичав грошей у мене й у свекрухи власної сестри.

Зібралася донька із сім’єю їхати на море відпочивати, то мама розплакалася, що їй поставили серйозний діагноз  і потрібне дороге лікування. Дочка віддала всю суму, відпочинок відклали, надзвонювали мамі ледь не по тричі на день.

— Уявляєш, – розповідала мені тоді Аня, – дзвоню, питаю, що лікарі сказали, коли вона вже в клініку ляже? А вона в Рівному на весіллі в доньки своєї подруги гуляє, і не хворіє, просто гроші на білети і на подарунок молодим, і на гостювання в місті дитинства потрібні були…

Тепер Аня і Женя з мамою практично не спілкуються. На дачу допомагати не їздять, та й телефонну слухавку беруть неохоче, якщо мама телефонує.

— Вона на нас усе життя плювала, – каже Женька, – їй набагато важливіше було, що про неї скажуть і подумають сторонні люди.

— До смішного дійшло, – погоджується з братом Аня, – на свій ювілей вона нас умовляла прийти, гроші пропонувала. Не тому, що ми їй потрібні. «Що люди скажуть”: хороші слова є, а власних дітей на ювілеї немає. Ось посидимо ще півгодинки, заради пристойності, і по домівках. Женькина дружина піти відмовилася, а чоловік мій зараз у відрядженні, йому пощастило – не став учасником лицемірного спектаклю.

КІНЕЦЬ.