«Двадцять – це мало чи багато? – все частіше і частіше спадало на думку Ані це питання. – Напевно, це залежить від того, чи є у тебе хлопець чи ні. Дмитро після випускного поїхав у столицю, навіть не попрощавшись. Та й другом його важко назвати. Просто єдиний хлопець із групи, який звертав на мене уваги, як на дівчину.

Хлопці на таких непоказних дівчат не звертають уваги, чоловіки – теж. Їх не цікавить душа та розум. У нас у групі всі хлопці на Оксану Микитенко заглядалися. Ось у кого і обличчя і постать. Скільки нервів ми з нею за чотири роки попсували один одному».

Аня зупинила свій “Пeжо” біля ринку. Усміхнулася:

«Дідусь, все передбачив. Навіть що цей автомобіль сам паркується. Щось дідусь мій зовсім  занедужав.

Набрала м’яса, овочів, фруктів та поїхала додому. А думки про життя продовжували лізти в голову дівчині:

«За останні роки п’ять стільки крутих поворотів у моїй долі. Почалося все з того, що нас мама кинула. Дико звучить, але так. Закохалася, продала нашу трикімнатну квартиру і поїхала до свого коханця. Хоча, я такого чоловіка, як мій тато, теж кинула б.

Добре, що в мене є такий дідусь. Переїхали з батьком до нього до котеджу. Бабусі невдовзі не стало. Дідусь після цього сильно здав. Став цілими днями на заводі пропадати, свій сум роботою перекривати. Батько теж має свою справу. Дідусь йому магазин автозапчастин придбав, де реалізується частина заводської продукції.

Так і живемо начебто разом, а кожен сам по собі.

Закінчила коледж. Дід цей автомобіль купив у подарунок. А особисте життя так і не налагоджується».

***

Дідусь сидів у дворі на лаві й комусь дзвонив. Аня сіла поряд поцілувала в щоку. Почекала, поки той закінчить розмову і почала його вичитувати:

– Ти, що знову засмучуєшся?

– Облиш, Аню, не сварися! Настав час тобі в наш бізнес вникати. А то як не стане мене, на кого свою справу залишу?

– Я ж у твоїх залізячках ніколи не розберуся.

– Ти, головне, у бухгалтерії розберися.

– Ні, дідусю, давай краще ти своє «не стане», хоча б на чверть століття відкладеш.

– Ну, на чверть століття, сумніваюся, але мені ще треба тебе з твоїм батьком на ноги поставити.

– Моєму батькові вже сорок…

– Так, Аня, з батьками тобі не пощастило.

– Зате мені з дідусем пощастило.

– Ой, онучко, ти, моя онучко!

– Гаразд, дідусю! Піду обід готувати.

– Аня, все, починай вникати в мій … наш бізнес!

***

На обід батько приїхав. Так такий серйозний. Дід не витримав і прямо запитав:

– Володя, що сталося?

– Жінка в мене з’явилася, – обернувся до батька. – Ми тут поживемо? Котедж великий.

– А у своєї доньки про це запитати не хочеш?

– Тату, ти закохався чи що? – Розсміялася дочка.

– Аня, мені всього сорок. Що ж мені все життя жити одному. Тебе виростив…

– Мене дідусь виростив. Ви з мамою про мене ніколи не думали.

– Годі, дочко! Що ти завелася? – Пару хвилин їли мовчки, але він знову запитав. – Тату, тож поживемо ми тут.

– Живіть поки що, якщо Аня не заперечує.

– Дочко? – Батько винувато посміхнувся.

– А що мені? – Знизала плечима Аня, і з іронією додала. – Буде в мене нова мама. Сподіваюся, обіди вона готуватиме.

– То це, ми сьогодні ввечері разом прийдемо? – радісно вигукнув батько. – Познайомтеся…

***

Зрозуміло, що Аня сьогодні всі справи відклала. Зайнялася собою, загадково посміхаючись:

«Адже не кожен день з новою «мамою» доводиться знайомитися. Треба належно виглядати. Ну, влаштую я цій “мамі”, нехай тільки почне. Хоча якщо нормальна жінка нехай живе. Три кімнати у лівому крилі, їм вистачить. Ванна, туалет там є, – посміхнулася. – Мені три кімнати – теж вистачить. У дідуся і спальня, і кабінет унизу, на другий поверх він і не піднімається».

От і шум унизу. Аня прислухалася:

«Голос тата… дідуся… і жіночий. Поспішати не буду, але на телефоні вже заграла мелодія. Батько».

– Так, тату?

– Дочко спустись вниз!

– Зараз.

Не кваплячись, глянула в дзеркало і попрямувала на перший поверх.

Батько з жінкою стояв перед дідом і щось йому казав.

«Зі спини, начебто, молода», – одразу зауважила донька.

І тут вони з батьком озирнулися.

Якщо сказати, що Аня була здивована – це нічого не сказати. Але та, що дивилася на неї, була здивована ще більше.

– Микитенко, Оксана?! – Нарешті сказала Аня.

– Аня…? – та перевела розгублений погляд, на поряд стоячого чоловіка.

– Ви що знайомі? – якось злякано промовив батько дівчини.

– Тату, ми з Оксаною не просто знайомі, – на правах господині Ганна взяла розмову до своїх рук. – Ми з нею в коледжі три роки в одній групі навчалися та були найкращими подругами.

У словах дочки звучала іронія, яка переходить у сарказм. Адже всі ці три роки в коледжі вони вели один з одним вічне протистояння. То було протистояння краси з розумом. І розум найчастіше програвав.

Тепер же Аня була вдома.

І Оксана відчула все буде не так, як говорив Володимир, як вона сама уявляла. Що у цій сім’ї головний дід. І, зважаючи на все, її друг у цьому будинку має меншу вагу, ніж його дочка. Але їй так не хотілося повертатися назад до двокімнатної квартири, де, крім батьків, ще жили дві молодші сестри. Але найголовніше, вона, здається, по-справжньому закохалася в цього чоловіка, який вдвічі старший за неї. Місяць тому вона влаштувалась працювати до нього в магазин і ось…

Аня довго дивилася в очі батька, в очі своєї колишньої однокурсниці і зрозуміла, що коїться у них у душі. Адже варто їй зараз обуритися, дідусь одразу стане на її бік. Вона підійшла до Оксани:

– Що ж, подруго, пішли, покажу твої кімнати!

Перед очима Ані промайнула усмішка діда, блиснувші радістю, очі батька та винні очі Оксани.

Вони піднялися на другий поверх. Господиня кивнула на двері:

– Ці три кімнати ваші, – вказала на кінець коридору. – Там ванна, туалет.

– Аня, – однокурсниця опустила голову. – Ти вибач мені за те, що було в коледжі! Я здається по-справжньому закохався в твого тата. Розумію, що завжди буду тут чужою.

– Добре! Забули! Розташовуйся! – хитнула головою. – Це крило моє. Дідусь на другий поверх не піднімається. Кухня – внизу.

***

Сьогодні дідусь поїхав на свій завод пасажиром на машині онуки. Важко йому стало навіть свою машину водити. Відчував, що недовго залишилося йому на цьому світі, а зробити встигнути треба багато і, головне, влаштувати життя сина та коханої онуки.

Зупинили машину на стоянці, пройшли через прохідну:

– Ось, Аня, наш із тобою завод.

– Величезний який!

– Хіба це величезний? Менше п’ятсот працівників. Пішли до бухгалтерії.

Поки йшли, з ними хтось вітався. Запитували у дідуся про здоров’я.

Зайшли до кабінету. За столами сиділо п’ять жінок і щось писали. Побачивши, що ввійшли, встали, і мало не привіталися хором.

– Доброго дня! – Дід підштовхнув уперед дівчину. – Це моя онука Ганна. Найближчим часом вона працюватиме з вами.

Тут усередині кабінету відчинилися інші двері, і звідти вийшов хлопець в окулярах:

– Здрастуйте, Іване Григоровичу!

– Привіт, Олег! – І простягнув руку для привітання.

– Як ваше здоров’я? – одразу ж поцікавився хлопець.

– Якщо прийшов, то не зовсім погано. Ходімо поговоримо!

За дверима виявився ще один невеликий кабінет із великим столом.

– Олег, знайомся! Це моя онука Аня!

– Дуже приємно! – Той усміхнувся і з цікавістю глянув на дівчину.

– Олег, – продовжив дід. – Аня попрацює з тобою. Через місяць вона повинна розбиратися в бухгалтерії не гірше за тебе. Також вона повинна мати уявлення про те, що ми виробляємо. І, звичайно ж, про зв’язки з постачальниками та споживачами. Це, крім твоєї основної роботи.

– Іване Григоровичу, а як же…

Спробував той щось заперечити, але дід зупинив його:

– Аня вийди на п’ять хвилин. Познайомся з колегами. У нас чоловіча розмова.

Дівчина знизала плечима і вийшла.

– Іване Григоровичу, – відразу почав хлопець. – Як я розумію, за місяць головним бухгалтером буде ваша онука. А як же я?

– Олег, ти вже три роки у мене працюєш. Я тебе хоч раз образив?

– Ні, але…

– Ти добре зрозумів своє завдання на найближчий місяць?

– Зрозумів, – на обличчі хлопця з’явилося щось подібне до посмішки.

– Ось і виконуй! – Він відчинив двері. – Аня, зайди!

Дівчина зайшла, а її дід попрямував до дверей. Біля дверей зупинився, якось загадково посміхнувся:

– Працюйте!

Коли вони залишилися одні хлопець, оцінювально подивився на дівчину, і оцінював він, явно, не зовнішність. Загадково посміхнувся і підштовхнув калькулятор.

– Шість відсотків від сорока восьми тисяч, скільки буде?

Вона, не дивлячись, посунула калькулятор назад:

– Дві тисячі вісімсот вісімдесят.

– Добре, – задовільно кивнув хлопець.

– А давай перевіримо, хто з нас краще розуміється на «1С»? – Зухвало запропонувала Аня.

– Ух ти! – Мимоволі вигукнув хлопець, очі його блиснули. – Думаю, за час нашої спільної роботи ми це перевіримо.

***

Аня повернулася додому вельми задумливою. Перший робочий день дав велику їжу для роздумів. Але думалося чомусь не про роботу, а про цього зарозумілого хлопця:

«Цікаво, чому в коледжі у мене були проблеми з хлопцями? Про красенів я мовчу. Якщо ці супермени і перекидалася зі мною парою фраз, ці фрази в основному були останні. Але були й прості нормальні хлопці. Так мені й з ними нецікаво було.

Чому я не закінчила одинадцять класів і не пішла до інституту? Боялася, що на таку як я, там ніхто не звертатиме уваги. Але ж і в школі, і в коледжі мене не любили не за те, що була непоказною, а за те, що була найрозумніша за всіх у класі, найрозумніша за всіх у групі.

Найголовніше – я ніколи не приховувала цього. Уявляю, як це всіх дратувало!

І ось сьогодні зустріла цього Олега, який розумніший за мене. Тими знаннями, якими я пишалася в галузі бухобліку та інформатики для нього звичайна повсякденна робота».

Перед очима Ані промайнув настінний годинник:

«Ой! Дідусеві обід не приготувала».

Побігла на кухню і відчула, що пахне чимось смачним. За столом сиділи дідусь та батько, а біля плити стояла Оксана. Побачивши Аню, вона посміхнулася:

– Сідай! Я дещо приготувала.

– Дякую! Потім…

І попрямувала до своєї кімнати.

***

Зайшла сіла на ліжко і втупилося у вікно:

«Чому у мене так складно в житті? Нема подруг, нема хлопця. Навіть цей Олег дивиться на мене як на колегу по роботі…»

Раптом у кімнату хтось зайшов.

– Аня, можна? – До кімнати несміливо ввійшла Оксана.

– Заходь!

– Аня, ти що на мене образилася?

– Та, до чого тут ти?

І раптом Оксана подивилася на неї, якось по-особливому, як дорослі досвідчені жінки дивляться на юну дівчину:

– Аня, ти закохалася?

– Ти що з глузду з’їхала?

– Ну, я ж бачу!

– Та йди ти!

– Аня, а хочеш я навчу тебе деяким хитрощам і чоловіки будуть звертати на тебе уваги.

– Нісенітниці все це! – але впевненості у голосі не було.

– Слухай уважно! – Тепер Оксана взяла розмову в свої руки. – Насамперед зміни, що-небудь у своїй зовнішності, щоб він помітив.

– В сенсі? – у голосі Ганни почулася зацікавленість.

– Що завгодно. Він тебе сьогодні ось таку бачив?

– Так.

– Завтра ти його теж побачиш?

– Побачу.

– Значить, змaни зачіску, підфарбуй очі чи ще щось. Головне, щоби він помітив. Ти де та як з ним зустрінешся?

– Ми працюватимемо за одним столом. Будемо завжди знаходитися поруч.

– Тоді дуже просто. Коли хлопець з дівчиною подобаються один одному їх, як магнітом тягне. Особливо, коли наодинці. Просто підійди до нього на крок ближче, ніж зазвичай.

– І що?

– Подивишся, що…

***

Аня була дівчиною пунктуальною, на роботу прийшла навіть на півгодини раніше. Співробітниці ще не прийшли. Дівчина, глянувши у дзеркало, поправила зачіску та увійшла до свого кабінету.

Перше, що вона помітила – модну стрижку у Олега.

– Привіт, Аня!

Він підвівся з-за столу і кинувся до дівчини. Вона зробила крок назустріч… їх обличчя виявилися надто близько. Далі був нерішучий поцілунок …

***

Сьогодні в Івана Григоровича щасливий день його онука вийшла заміж. Два дні справляли весілля.

Після весілля зібрав він своїх родичів: сина з новою дружиною та онучку з чоловіком на сімейну раду:

– Жити мені не так багато залишилося на білому світі, тому слухайте, що я намітив найближчим часом.

Завод мій на дві третини буде належати моїй онуці і на одну третину – моєму синові. Керуючим заводом призначаю зятя мого Олега. Після того, як мене не стане крім нього ніхто не зможе ефективно керувати заводом.

Магазин запчастин повністю належатиме синові. Крім того, починаємо будувати ще один магазин у центрі міста. Оксано, ти, як я бачу, не гірше за Володимира розумієшся на торгівлі, і теж повноправний член сім’ї, будеш у всьому чоловікові допомагати.

Котедж, переходить у спадок моєму синові Володимиру. Олег, я поряд купив ділянку, почнеш будувати собі котедж. Поки живете тут.

Аня сиділа поруч із чоловіком, поклавши голову на його плече, слухала дідуся і думала про своє життя, минуле і майбутнє, про новий поворот долі. Вона була щаслива, що поряд був Олег, дідусь, батько, і навіть Оксана вже не здавалася чужою.