Ірина поспішала на роботу, вибігла з квартири і мало не спіткнулася через хлопчика. Він спав у неї під дверима.

Ірина здивувалася, чому дитина спить у чужому під’їзді? Вона була вчителька з десятирічним стажем і не могла просто так пробігти повз.

Вона нахилилася над ним і почала трясти його за худеньке плече.

– Гей, юначе, прокинься!

– Чого? Що ви мене пхаєте?

Хлопчик ніяково підвівся.

– Ти хто? Чому тут спиш?

– Я не сплю. Я сидів. Задрімав ненароком, – відповів він.

Ірина жила в цьому будинку лише пів року. Купила квартиру після розлучення із чоловіком. Сусідів майже нікого не знала, але що дитина не з цього будинку було зрозуміло.

Хлопчику було років 10, може 11, одягнений, хоч у старий, але чистий одяг. Він переступав з ноги на ногу і танцював на місці. Ірина зрозуміла, що йому треба до туалету.

– Біжи. Тільки швиденько. На роботу спізнюся, – Ірина пропустила його до квартири.

Він недовірливо глянув на неї своїми незвичайними світло-світло-блакитними очима. Дуже рідкісний колір.

Поки гість, вийшовши з туалету, мив руки у ванній, Ірина зробила йому бутербродів з ковбасою.

– Візьми, поїси.

Гість стояв у дверях.

– Дякую! Ви мене врятували. Тепер спокійно дочекаюся.

– А на кого ти чекаєш? – запитала Ірина.

– Бабусю Антоніу Петрівну. Вона поряд із Вами живе, може знаєте?

– Антоніну Петрівну я трохи знаю, але її позавчора відвезли до лікарні, «швидкою», я поверталася з роботи, коли її виносили на ношах з під’їзду.

– У якій вона лікарні?

– Учора чергувала 20 міська. Швидше за все її туди відвезли.

– Ясно. А вас як звати? – Вирішив нарешті познайомитися зі своєю рятівницею хлопчик.

– Ірина Федорівна, – відповіла Ірина.

На роботі Ірина потрапила у вир нескінченних шкільних проблем, але думки про хлопця не переставали турбувати.

– Мабуть, нереалізований материнський інстинкт прокинувся, – сумно подумала Ірина.

У неї не було дітей, тож і з чоловіком розійшлися. Вона досить спокійно відпустила його до жінки, яка народила йому дочку.

На великій перерві Ірина зателефонувала до лікарні й дізналася, що бабуся-сусідка має інсульт, прогноз несприятливий, все-таки вік – 78 років.

Після роботи вона знову побачила хлопчика. Він сидів на підвіконні.

– Я на Вас чекаю, – зрадів він їй.

Ірина нарешті спитала, як його ім’я? Йог кликали Федір. Він так і сказав, що він Федір, а не Федько.

– Бабусю ще довго не випишуть, мене до неї не пустили.

Вмитому та нагодованому гостю Ірина влаштувала допит.

– З дому втік? Батьки, напевно, збожеволіють.

– Я не маю батьків. Я в тітки живу.

– Значить тітка божеволіє, – сказала Ірина.

– Я їй сказав, що до бабусі поїхав, вона не знає, що бабуся в лікарні. Не хочу до неї, хоч вона і добра, і п’є не дуже часто, а дядько щодня і злий стає. Дістав.

– У них своїх четверо дітей, незабаром п’ятий буде, а тут я ще. Сказали, що до дитячого будинку мене здадуть, я туди не хочу. Я вам не сильно заважаю?

Мама говорила, що я гіперактивна дитина, весь в батька, і такий ж світлоокий. Мами вже нема два роки.

– А як звали твою маму?

– Надія Олександрівна Костенко. Вона була добра і гарна-красива… Вона працювала секретарем у директора великого заводу, назву не пам’ятаю, хімічний якийсь… а згадав, завод хімволокна.

– А тато?

– Не було тата. Ніколи не було, – відповів Федір.

Ірина зрозуміла, чому її так схвилювала зустріч із ним. Очі… такі очі вона бачила в однієї людини. І ця людина була її батьком. І ця людина, її батько, була директором заводу хімволокна.

У Ірини від хвилювання перехопило подих. Роман директора та секретарки, що може бути банальнішим? Чи знав він, що секретарка народила від нього сина? Чи помітив він її зникнення зі своєї приймальні?

А вона? Вона назвала сина його ім’ям, отже, любила, сильно любила. Ірина була єдиною дитиною у сім’ї. У дитинстві вона мріяла про брата чи сестричку.

– Збігай, будь ласка, в магазин за хлібом. Магазин через дорогу. .

Вона зателефонувала батькові.

– Тату, ти знав Надію Олександрівну Костенко? Значить знав? Пригадуєш таку? Приїдь завтра до мене, завтра вихідний. Я познайомлю тебе зі своїм братом, а твоїм сином. Все. До побачення! Решта завтра!

– Я тобі постелила на дивані у вітальні. Йди в душ і спати, – сказала Ірина хлопчику, який повернувся.

Вона неясно уявляла собі, як воно все буде далі? Але те, що вона свого братика не віддасть у сім’ю його родичів, що п’ють, і тим більше, в дитячий будинок – знала точно!

Дивлячись на хлопчика вона думала, що потрібно ще провести експертизу. Але й без неї все було зрозуміло.

КІНЕЦЬ.