Антоніна встала раненько, поснідала, взяла пакет зі сміттям і попрямувала на вулицю. Вона викинула сміття, купила в магазині молока і пішла назад.

Біля дверей сусідів вона раптом застигла.

– Точно! – подумала Антоніна.

– Я ж мала зайти до цієї Ольги.

Антоніна рішуче подзвонила у двері до сусідки. Ольга нещодавно купила квартиру в їхньому будинку.

В Антоніни було явне бажання влаштувати сварку.

Але коли двері відчинилися, і за дверима з’явилася гарна молода жінка в короткому рожевому халатику, Антоніна раптом розгубилася. Розгубилася й засоромилася.

– Здрастуйте… – чомусь, зляканим тоном привіталася вона, намагаючись не дивитися на відверте вбрання молоденької жінки. – Мені треба з вами серйозно поговорити!

– Вам? Поговорити зі мною? – здивувалася молода сусідка.

– А ви хто?

– Я живу в цьому будинку, і… І цей… Ви не могли б запросити мене у квартиру?

– Навіщо? – здивувалась сусідка.

– Ну як навіщо? – Антоніна чомусь захвилювалася, ніби вона сама зараз стояла перед сусідкою в халатику. – Ви ж зараз стоїте в дверях не вдягнені. Тут же ж будь–якої миті люди можуть з’явитися. А як раптом вони побачать вас таку?

– Яку? – не зрозуміла дівчина. – Я, здається, одягнена.

– Саме так, що вам тільки так здається. Але це зовсім не так. У вас все видно…

– І що? – сусідка зробила незадоволене обличчя. – Мені, між іншим, зовсім не холодно, не переживайте.

– А може, ви все–таки халатик інший одягнете? – наполегливо промовила Антоніна і прислухалася. – Чуєте, знизу хтось піднімається сюди. Він же ж зараз вас точно побачить!

– І що? – знову не зрозуміла занепокоєння Антоніни сусідка.

– Ну як що? Він же побачить усе… Це ж для жінки має бути соромно.

– Ви що, прийшли моралі мене читати? Кажіть вже, навіщо я вам здалася?

А в коридорі знизу, справді, наближалися чиїсь кроки.

– Господи… – Антоніна ще більше захвилювалася. – Ви чуєте, людина вже майже поряд. Раптом це й справді, чоловік? Давайте, я вас собою прикрию…

Антоніна квапливо зробив крок уперед і розвела руки трохи вбік, загороджую дівину.

– Жінко, що з вами? – злякалася сусідка і позадкувала за двері.

У під’їзді стихло.

– Мабуть, у квартиру зайшли, – пробурмотіла Антоніна.

– Жінко, я зараз двері зачиню, – підібгавши губи сказала молода жінка.

– Ви говоритимете по суті, чи ні? Мені вже набридло на вас дивитися.

– Чекайте… Адже я щось хотіла… Навіщо я сюди прийшла? – Антоніна раптом зрозуміла, що від своїх дивних переживань вона зовсім забула причину свого візиту.

Трохи подумавши, вона радісно вигукнула:

– Ну, звісно! Я ж згадала! Жіночко, я ж хотіла вам сказати ось що!

Антоніна знову зробила серйозне обличчя.

– Я прийшла серйозно поговорити з вами з дуже важливого приводу. Поговорити від імені всіх мешканців цього будинку.

Ольга здивовано дивилась на Антоніну нічого не розуміючи.

– Та ви що? – усмішка прослизнула по обличчю молодої сусідки. – Ви що, старша по будинку?

– Ні, я не старша. Я дружина старшого по будинку, – поправила її Антоніна. – Вам зрозуміло?

– А чому ваш чоловік сам не прийшов? Я взагалі більше люблю розмовляти з чоловіками.

– А це ми знаємо! Тож я чоловіка до вас не пустила.

До Антоніни, нарешті, повернулася впевненість, з якою вона підходила до цих дверей.

– Так ось, дорогенька, ми все про вас знаємо! Так що скажіть вашим коханцям, які приїжджають до вас о шостій вечора, а їдуть приблизно о двадцять першій нуль нуль, щоб вони паркувалися не в нашому дворі! Ясно вам!?

– Що–о?! – підняла здивовано брови молода жінка.

– Так, так. І не дивіться на мене так своїми очима. У нас тут у дворі і своїм мешканцям машини ставити нікуди. А ваші гості – вони зовсім знахабніли, кидають свої машини де завгодно. А потім ще й у сварки лізуть. Вони ж не є законними членами вашої родини? Правильно?

– Жінко, ви навіщо мені це кажете? – спробувала підвищити голос сусідка, але Антоніну вже було неможливо зупинити.

– І скільки їх там у вас? Ви, якщо хочете законно ставити машини, будь ласка, визначтеся, і живіть тут з ким-небудь одним постійно. А якщо не хочете визначатись, так і не ставте у дворі сторонній транспорт. А інакше…

– А інакше що буде? – нахабно посміхнулася Ольга.

– Інакше ваші візитери дуже швидко дізнаються про існування один одного. Зрозуміло?!

– Ха! Ха! Ха! – вигукнула Ольга і з гуркотом зачинила двері перед носом Антоніни.

Антоніна, обурено щось бурмочучи собі під ніс, попрямувала додому…

Але, як не дивно, невдовзі всі помітили дивну річ. Сторонні машини у дворі цього будинку більше не паркувалися…