Антоніна рано залишилася сама. Батька не стало давно, а маму поховала, навчаючись на п’ятому курсі інституту. То був непростий час. Попереду – захист диплому, а тут таке горе. Але їй допомогли батьки Андрія, її тепер єдиної близької людини.

Вони навчалися разом та зустрічалися з третього курсу. Батьки хлопця, Марія Михайлівна та Петро Данилович, ставилися до дівчини добре, із теплом. І маму її шанували. Усі чекали, коли закінчиться навчання, і молоді люди одружаться.

Весілля зіграли скромне, Тоня дуже засмучувалася, що мама трохи не дожила до цієї події. А ще вона пам’ятала мамині слова: перед весіллям обов’язково пройди огляд, дочко.

Антоніна знала, про що її мама попереджає. У неї в дитинстві була серйозна проблема, коли вона невдало скотилася з гірки. Довго лежала в палаті, і лікарі переживали, що може бути проблеми по «жіночому» здоров’ю. Її спостерігали, звичайно, але точної відповіді ніхто не міг дати.

Це було невтішно. Перед весіллям вона знову пройшла обстеження, як радила мама, але на тлі загального благополучного стану, питання з можливістю мати дитину залишалося все ж таки відкритим.

Спочатку Тоня поговорила з майбутньою свекрухою, та замислилась і відповіла так:

– Якщо є хоч найменший шанс, не переймайся раніше часу, а з Андрієм я сама поговорю.

Після парубоцького вечора Андрій прийшов до неї додому трохи «веселим» і засмучений.

– Я дуже хочу дітей, Тоня, розумієш? А якщо у нас не вийде? Хіба це буде сім’я?

Дівчина розплакалася та відповіла, що вирішувати йому. Але вони можуть спробувати. На огляді їй залишили надію, а чоловік у неї в житті був лише один, він, Андрій.

Після першого року заміжжя позитивного результату не було. Марія Михайлівна переживала не менше невістки, яку дуже любила.

Вони зі свекром доклали чимало зусиль, щоб зберегти сім’ю сина та відправили Тоню до на найкраще лікування. Воно давало добрі результати та могло сприяти здійсненню мрії.

Але це не допомогло. Через два роки зрозуміли, що надії немає. Тоня зневірилася. Чоловік підтримував її як міг. Але в сім’ї все ж таки настав розлад. Андрій не звинувачував Тоню. Але й прийняти бездітне життя теж не міг. Антоніна заговорила про прийомну дитину:

– Давай візьмемо малюка на виховання. Виховуватимемо як свого.

Але Андрій відмовився.

– Ця чужа дитина ніколи не буде моєю, і я навряд чи зможу ощасливити її своєю «батьківською» любов’ю. Зрозумій мене правильно, Тоню. Ну, не можу я так.

Хоч як дивно, батьки його підтримали. Вони знали, як син мріє про свого малюка. І прикидатися в цьому питанні вважали неправильним. Навіщо псувати чужій дитині життя, якщо вона зростатиме нелюбимою?

Про розлучення Антоніна заговорила сама, хоч дуже любила чоловіка. Не хотілося їй хвилювати його.

– Давай розійдемося, Андрію. Ти молодий, знайдеш собі іншу дружину, народите дітей.

Рішення чоловік ухвалив не відразу. Але коли зустрів Ольгу, молоду та енергійну колегу, яка щойно прийшла до них на роботу, одразу зрозумів, що це його доля.

Розмова з Антоніною була важкою, насамперед для нього. Він вважав, що зраджує її, кидає на свавілля долі, а вона відповіла так:

– Доля у кожного своя. І ти заслуговуєш на кращу долю. Я згодна. Не звинувачуй себе.

Того ж вечора Андрій пішов з її будинку, забравши свої речі. А до неї навідалися свекор зі свекрухою.

– Тоня, пробач нас, що ми не вплинули на Андрія. Пам’ятаєш, він кілька разів ночував у нас? Приходив «веселим», засмучений. Ми переживали, що скотиться. І тобі не життя, і йому теж.

Вони пили чай, розмовляли по душі, заспокоювали її, казали, що ніколи не відвернуться, допомагатимуть. І свекор підтвердив, що вона завжди буде їм, як рідна дочка.

Але що толку від цих розмов? Тоня з усім погоджувалася, дякувала, а потім усю ніч проплакала.

Розлучили їх швидко, майно вони не ділили. Тоня залишилася одна у батьківській квартирі, де вони до цього жили із чоловіком. А Андрій незабаром одружився.

Вона також довго одна не була. Миловидна, з добрим характером, зустріла чоловіка. Павло намагався оточити її турботою. Але – Тоня не любила його.

Їй так само снився колишній чоловік, ніби не відпускав її. У снах він не виглядав щасливим: і очі сумні, і ніжні руки, які він простягав до неї, але дотягнутися не міг. Вона боролася із собою, відганяла думки про Андрія. Дуже хотіла змінити своє життя.

Взимку Тоня дуже занедужала. Якось увечері вона була у Павла, приготувала вечерю, прибралася, і тут відчула нездужання. А до ночі стало зовсім зле. Чоловік викликав швидку і залишив Тоню у себе.

Ось тільки вранці був похмурий і задумливий. Їй нічого не сказав, доглядав її сам. А коли вона нарешті одужала, зізнався:

— Тієї ночі я майже не відходив від тебе. Ти говорила уві сні і кликала його. За руки мене хапала, називала Андрієм і просила не лишати. Досі любиш його?

Тоня не стала виправдовуватися і обманювати хорошу людину:

– Так. Люблю. Я, мабуть, однолюб. Тяжко мені, Павло. Не можу я будувати стосунки без кохання.

І пішла назавжди. Павло не заперечував. А невдовзі Антоніна дізналася, що в Андрія народився довгоочікуваний син!. Тоня важко пережила цю новину, розуміючи, що тепер Андрій не повернеться ніколи.

Три роки вона прожила, як у тумані. Іноді її відвідували батьки Андрія, як і обіцяли. Підтримували морально. На них вона зла не тримала, як і на колишнього чоловіка.

Якось зустріла його з синком у парку. Але не підійшла, а він її не помітив. І знову сльози.

Але нарешті вона почала трохи приходити до тями. Головне, що він щасливий. Батьки казали, що має гарну дружину, дбайливу. Але до них ставиться з прохолодою. А онука Вітю дуже люблять. Просили не тримати зла.

– Та я й не тримаю, що ви. Він мене ніколи не обманював. Любив по-своєму. А на розлученні я сама наполягла.

У її день народження несподівано зателефонував Андрій просто по-дружньому. Привітав, розпитав про життя, побажав щастя. І Тоня вирішила, що це батьки його попросили. Хоча цей дзвінок знову вивів її з рівноваги. Краще зовсім не спілкуватися.

Минув ще рік і сталося нещастя: занедужала Ольга, дружина Андрія. Марія Михайлівна подзвонила їй якось і сказала, що надії немає. Плакала, сина та онука шкодувала. А Антоніна місця собі не знаходила. Переживала за нього.

Допомогти бідній жінці не вдалося. На прощані Антоніна стояла позаду всіх. Навіщо приїхала і сама не знає. Просто не могла залишитися осторонь. Незабаром до неї підійшла колишня свекруха, обняла за плечі і промовила тихо:

– Дякую тобі, дочко. Немає в тобі ні зла, ні зловтіхи.

А Андрій не помітив її. Він передзвонив за кілька місяців. Був небагатослівний, попросився в гості. Тоня не відмовила, хай прийде, важко йому, мабуть.

Як він змінився! Змарнів, постарів у свої молоді роки. Горе не фарбує. Вони сиділи за накритим столом і розмовляли про життя.

– Чому заміж не виходиш? – Запитав він, на що Тоня відповіла просто:

– Тебе люблю. А інший мені не потрібний, – і Андрій заплакав.

Це було дивно і зворушливо. Ніколи вона не бачила його сліз до цього!

– Ходімо до батьків, там Вітя, мені треба забрати його. А потім прогуляємось, якщо ти не проти.

Хлопчик був гарний, славненький. Тільки дуже замкнутий. Ну, це і зрозуміло. Втратити матір у такому віці – це важке випробування для дитини. Антоніна намагалася триматися нейтрально, не чіплялася до малюка, а він поглядав на неї з цікавістю.

Їхні зустрічі поступово стали регулярними, майже кожен вихідний. Без зобов’язань та обіцянок.

Але якось їй зателефонувала Марія Михайлівна і сказала, що Андрій має намір просити Тоню повернутися до нього. Просто поки що не наважується. Тяжко йому, рік минув, сам в сумі, і дитина переживає.

Антоніна відразу передзвонила колишньому чоловікові і сказала, що згодна. Немає для неї нікого дорожчого і не буде. Вони знову почали жити разом. Було нелегко. Андрій був холодний і небалакучий. А їй треба було вчитися любити чужу дитину.

І тільки коли на її черговий день народження маленький Вітя подарував їй свій малюнок, де вони стоять під сонечком утрьох, а над нею дитячою рукою написано «мама», Тоня розплакалася. Вона обняла малюка і сказала:

– Твоя матуся дивиться на тебе згори і радіє, що ти такий у неї добрий. І я тебе також люблю. Ти тепер мій синочок.

Живуть вони дружно. Андрій відтанув, прийняв її кохання, і сам став колишнім, лагідним і дбайливим. І Антоніна нарешті була щасливою. Повернула собі все те, про що мріяла довгі роки на самоті.

Віруючою вона не була, але все ж таки іноді заходила до церкви і ставила свічку за упокій душі тієї жінки, яка пішла з цього світу, але подарувала їй і улюбленого сина, і чоловіка, що любить.

КІНЕЦЬ.