– Валя. Скоро ми зможемо відправляти дітей на дачу до моїх батьків. Уяви, на все літо. – радісно заявив Андрій, повернувшись із зустрічі із родичами.

Валя піти з ним не спромоглася, але її і не кликали. Мати з батьком збирали лише дітей. Хазяїном у сім’ї завжди був батько, він і посваритися на когось міг, і сказати, що робити. Але мати вирішувала все. Адже тільки з її дозволу можна було посваритися і сказати.

Він знав, у який момент це потрібно було робити. Сам багато не говорив, тільки хитав головою і іноді повторював за дружиною. Ось такий господар у хаті.

Тож із дачею була повністю її ідея. Антоніна Іванівна вигадала це з подачі старшої дочки. Усі жили у місті, батьки та троє їхніх дітей. Андрій у сім’ї був молодшим, і у них з Валею було два хлопчики 3 та 5 років. У сестер було теж по дві дитини, тільки трохи старші, 4 та 7, 7 та 8.

Проблеми виникали влітку, дітей треба з кимось залишати, розважати. Бабуся всіх одразу не могла до себе взяти, квартира маленька. Інші бабусі та дідусі, батьки чоловіків, жили далеко.

То був не варіант. Антоніна Іванівна вхопилася за ідею з дачею, бо грошей на неї не вистачало, то діти повинні скинутися. Адже це для їхнього блага.

Зібралися, вирішили, розійшлися. Справа залишалася за малим: зібрати гроші та знайти відповідний варіант.

– Валя. Що ти мовчиш?

– Думаю. Батьки купують дачу? Це добре. А де?

– Це скоро дізнаємось. Із нас третина грошей. Суму уточнимо, коли знайдуть відповідний екземпляр.

– Ти маєш на увазі варіант?

– Так. Будиночок, сад, що там ще є при дачі. У нас її ніколи не було. Ми ж із міста не вибиралися ніколи.

– Зрозуміло. Це буде дорого для нас.

– Доведеться взяти кредит, зменшимо наші витрати.

– А ти пам’ятаєш, що ми вже маємо кредит?

– Там лишилося три місяці.

– А потім нам знову на два роки це щастя?

– Зате діти будуть на свіжому повітрі під наглядом мами. Ми за літо навіть зможемо заощадити.

Андрій переконав дружину, та й сперечатися з його мамою не хотілося. Гроші зібрали, купили дачу, зробили невеликий ремонт. Дітей привезли, продукти, білизну, все, що потрібно. У вихідні вирішили приїжджати разом, а згодом по черзі. Діти раділи такому відпочинку.

Тільки у перші ж вихідні бабуся відмовилася залишатися з молодшими онуками, а вірніше з дітьми Андрія та Валі.

– Маленькі вони ще, око та око за ними потрібне. А одразу за всіма я не встигаю дивитися.

– А чому наші? Давай тоді по черзі, кожен місяць. По дві дитини тобі буде простіше.

– Ні. Малі ще. На наступний рік. А зараз приїжджайте з ними самі, але лише на вихідні. Потрібно на городі все робити, а дочки не встигають до нас, справи у них. А ти чоловік.

Батькові допомагати треба, копати, сарай поставити, теплицю. Якщо ми вже на дачі, то треба цим користуватися. Городник я початківець, так що твоя Валя повинна мені допомогти. Вона ж із села. Розсаду треба купити. Тож на вихідні чекаємо на вас із розсадою та дітьми.

Андрій та Валя повернулися додому з дітьми. Довелося їм знову йти до дитячого садка.

– Розвели нас на дачу. Гроші дали, працюйте, копайте, будуйте, а з дітьми самі сидіть.

– Наступного року все буде добре.

– Впевнений?

– Мама сказала.

– А я не впевнена. Діти у нас спокійніші, ніж решта онуків твоєї мами. А твої сестри чому не можуть допомагати? У них чоловіки є. Чому все повинні ми?

– Їх вона, напевно, теж попросила.

– Ти ж чув, що вони зайняті! А ми вільні!

– Не перегинайте палицю.

– Так і знай, мене на довго не вистачить. Розсаду я купувати не буду. Ми й так у кредит влізли. Краще б я своїй мамі допомогла і їй дітей відправила. Або свою дачу купила. Продуктів дітям відвезли на місяць, а нам дітей за тиждень повернули. Заощадили, все як ти хотів. Відтепер зав’яжемо пояси тугіше і все в кредит. Нехай це буде наша остання помилка.

– Давай почекаємо до наступного літа.

– Звісно почекаємо! І кредит виплатимо! На дачу я їздити не буду, працюватиму навіть у вихідні. Ти ж знаєш, що я працюю ще й в інтернеті, для цього потрібен час. Втрачати його на фазенді твоєї мами я не буду. А ти? Ти ж син! Вибирай сам. Допоможи батькові, а на решту у тебе є сестри.

– Може ти й маєш рацію, але батькові треба допомогти.

***

Наступило наступне літо. Все повторилося, але в іншій послідовності. Бабуся погодилася взяти дітей сина. Але після всіх посадок та інших городніх робіт знову відправила їх з батьками до міста.

– Мамо, але ж ти обіцяла.

– Вони ще малі. Я не впораюся.

– Що я тобі казала? – Сказала Валя, – дарма я тебе послухала і пішла на це. Більше ноги моєї тут не буде. Гроші дали, рахуй третина дачі наша, а що виходить? Помилка вийшла знову.

***

Минуло три роки. Андрій та Валентина зуміли купити свою дачу, набагато більшу та кращу, ніж у батьків. Це був гарний будинок у селі неподалік міста. Мама Валі одразу приїхала подивитися на придбання. Вона жила в іншій області у невеликому селі. Жити там ставало все важче, а ще далеко від дочки та онуків було невесело.

– Мамо, в будинку можна жити цілий рік. Ми вважаємо, що ти захочеш переїхати сюди. Тут усі зручності. Старі господарі постаралися, і Андрій теж. Ремонт ми зробили. Ти згодна?

– А як же Андрій? Він не буде проти?

– Ні. Ми це вже обговорювали.

– І дітей ви мені на літо залишите?

– Якщо ти хочеш, то залишимо. А що сталося?

– Твоя сестра мені не довіряла дітей. Внуки були поряд, а я їх майже не бачила. Село, річка, ліс. Скрізь має свої мінуси. Сама не їздила та їх не пускала.

– Ти мені нічого не казала. А в нас інша проблема – свекруха не хоче сидіти з нашими дітьми. Але якщо тобі буде важко, то ми не наполягаємо. Ми купили будинок для відпочинку. А ще щоб насолити Антоніні Іванівні. Тут і сад, теплиця, грядки. Все доглянуто колишніми господарями. Але ти можеш нічого не робити.

– Так, як же? Я ж все вмію, з села до села. Треба тільки з’їздити та продати будинок. Речі перевезти.

– Не поспішай, раптом не сподобається.

– Мені вже подобається.

***

Свекруха дізналася про дачу сина.

– Навіщо нам друга дача? Що ви вигадали? Роботи вистачить і на одній. Дітей привозіть, вони вже великі, 7 і 9 років, саме час привчати до праці. Тільки продуктів захопіть та розсади.

– Ні. Вони будуть проводити літо на нашій дачі.

– Ось як! А хто з ними там буде, чи не твоя Валя? Працювати не хоче? Відпочиватиме.

– У неї в місті роботи багато. Там ми будемо лише у вихідні. А з дітьми буде теща.

– Ну, ви й придумали! Робити вам нема чого. Гаразд, приїду і подивлюся, що там у вас дача.

Антоніна Іванівна з візитом тягти не стала. Першого вихідного дня вона поїхала із сином та невісткою. Настрій у Валі був просто відмінний. Їй запропонували нову посаду, підвищення зарплати. Нині вони їхали новою машиною. Андрія теж підвищили, і вони вже могли собі це дозволити.

– Хороша машина у вас. Дорога? А стару куди поділи?

– Продали.

– Подивимося на вашу оселю.

– Ось ми й приїхали.

– Це так близько? Дуже добре. Це дачу? Це ж будинок. Великий, добрий. Теплиця? А нам чому ти не поставив теплицю?

– А наших дітей ти чому стільки років ігнорувала?

– Тепер вони виросли.

– Тепер вони тобі потрібні, бо старші відмовились їздити?

– Не говори нісенітниць. Будинок чудовий. Ольга Миколаївна, рада вас бачити. Скільки ж років минуло з нашої останньої зустрічі. Молодець, синку, гарний будинок. А що? Навіщо нам невелика дача. Тут все готове. Ми переїжджаємо, дітям тут просторіше, зручності знову ж таки, і від міста близько. Ту дачу продамо. І Ользі Миколаївні тут не доведеться жити. Навіщо її викликали?

– Мама. Ольга Миколаївна тут житиме. Свій будинок вона продала, а тут буде господаркою. У тебе є дача. А це наша. Тільки наша, і наші правила. І працюватиму тепер я тільки тут. Та й відпочивати теж.

– Але як же? А чому мені не можна бути тут господаркою?

– Господиня має бути одна. Командуйте, Антоніно Іванівно, у себе. Не треба більше маніпулювати нами. Ми і так припустилися помилки, скинувшись на вашу дачу. Давайте пити чай, мама спекла пиріг.

– Не потрібний мені ваш пиріг. Я їду!

– Мамо, тебе відвезти назад?

– Сама дістануся!

– Сідай у машину, автобусна зупинка далеко.

Андрій довіз матір до міста і швидко повернувся. Пироги він любив. Його настрій не зіпсував навіть бурчання матері. Всю дорогу вона скаржилася чоловікові, а потім і старшій дочці, на сина та безпардонну невістку.

А що вона хотіла? От хай тепер дочки їй допомагають.

КІНЕЦЬ.