– Антоне, я не буду цей город садити, я не буду його на себе брати, я не буду його власницею. Хіба що палац мені на цій землі побудуєш! Робіть з ним що хочете, – сказала я чоловіку, коли за свекрами закрилися двері.

З мене досить 20 років, який я там гнула спину. Чого я тільки не натерпілася. Я і мішки з картоплею тягала, і в машину їх грузила, і з температурою по тому городу лазила.

Вчора прийшли до нас на вечерю батьки чоловіка. І заявили, що вони нам дарують, відписують на чоловіка свої 40 сотих огороду. І тепер ми будемо його власниками і мучимо його обробляти і садити.

І утримувати себе і їх з цього огороду картоплею, буряками, і всією рештою городини. Помідорами, перцями, кабачками, і так далі. І що тепер я маю закривати на дві сім’ї, і на них, і на нас. А ще й на сестру чоловіка, яка з міста приїздить і набирає щороку банки.

Моя відповідь була категорична. Знаєте, якщо чоловік візьме у них цей огород, я просто з’їду. Діти вже майже дорослі, винайму собі квартиру в місті, буду собі працювати і жити. Пожертвую навіть шлюбом. Але на городі цьому працювати не буду.

Антон на мої слова здивовано подивився на мене, наче я щойно сказала якусь нісенітницю.

— Та ти що, жартуєш? Це ж земля, своя!

Я різко поставила чашку на стіл.

— Робіть із ним що хочете! З мене досить цих двадцяти років!

Чоловік сів, потер лоба і важко зітхнув.

— Ти ж розумієш, що це для нас?

— Для нас? Це не для нас, Антоне. Це для них. Щоб я знову гнула спину, садила, полола, носила ті мішки з картоплею, а потім усе закривала в банки. Щоб ваша «з міста» сестричка приїжджала раз на рік і набирала собі готовеньке, – гірко посміхнулася я.

Він стиснув губи.

— Ну, мамі з татом важко вже, сама розумієш. А земля даром не валяється.

— А мені, значить, не важко було всі ці роки? — я підняла брови. — Мішки картоплі пам’ятаєш? Як я з температурою по тому городу лазила — пам’ятаєш?

Він нічого не сказав.

А я все пам’ятаю. І вчора вони прийшли такі радісні, сіли за наш стіл і сказали: «Даруємо вам город». О, дякую, щедрість яка! А що з цим «подарунком» робити?

Чоловік потупив очі в підлогу.

— Ну, будемо вирощувати собі овочі або навіть на продаж.

— Собі?! — я розсміялася. — Їм! Нам, їм і ще сестрі твоїй, щоб вона могла у своїй квартирці нічого не купувати і щороку робити стратегічний запас на зиму! Не сміши мене про продаж.

Чоловік потер потилицю.

— Ну а що тепер? Сказати їм, що не візьмемо?

— Можеш і не казати, я скажу. Я навіть не те, що не візьму цей город — якщо ти його візьмеш, я просто з’їду.

Він різко підняв голову.

— Що?!

— Те, що чув. Діти вже майже дорослі, я винайму квартиру в місті, буду працювати й жити собі нормально. Без городу, без цієї каторги.

— Та не перегинай вже, Оленко.

— Перегинаю?! — я підняла руки.

— Ти хочеш, щоб я ще двадцять років там пахала? Бо твоя мама з татом так звикли? Бо «годувати себе треба з землі»?

— Ну, у них такий спосіб життя і філософія.

— Ось і нехай живуть так самі. А я — не збираюся і не буду.

Чоловік мовчав.

— Я не можу зрозуміти. Чому я маю бути рабинею? Чому я, а не твоя сестра? Вона ж теж частина сім’ї.

— Ну, вона ж у місті, сама розумієш.

— Ага. А я що? Я теж у місті працюю. Але тільки вона там живе, а я маю ще й поратися на городі?

Чоловік виглядав розгубленим.

— Послухай, ну давай не гарячкувати. Подумаємо, щось прикинемо. Це ж для нашої користі.

— Для нашої? — я зітхнула.

— Ні, Антоне. Це для їхньої.

Я взяла куртку й вийшла на вулицю. Дихати в кімнаті стало важко.

Стою зараз на ганку й думаю: а що далі? Я не хочу втрачати сім’ю, але й не хочу знову перетворюватися на тяглову силу. Може, я занадто різко реагую? Чи справді варто наполягати на своєму? Як би ви вчинили на моєму місці?

Люди, я безмежно буду вам вдячна хоч за якісь слушні і адекватні поради!

Джерело