Уже довгий час я помічаю, що стала для чоловіка звичайною хатньою робітницею. «Принеси, подай – іди, не заважай». Коли ми тільки одружилися між нами вітало справжнє почуття кохання. Я переконана, що було це взаємно. Григорій був хорошим чоловіком та з часом спільний побут змінив його до непізнаваності.

Додому приходив в поганому настрої, бо на роботі якісь труднощі. Гримав, чому стіл ще не накритий, вечеряв й одразу до телевізора. Ніколи не поцікавиться, як минув мій день. Не запитає, чи можливо чимось допомогти. Я вже й не пам’ятаю, коли ми просто розмовляли або разом проводили час.

Ми мали двох дітей, синів. Хлопці уже дорослі й обидва живуть окремо. Вони теж помітили зміни в поведінці батька й списували це на кризу середніх років. Я не мала права на відпочинок, не те щоб на якусь там кризу. А він, бачте, в роздуми впав, життя переосмислює.

Єдине місце, де я могла відпочити від домашніх турбот – моя робота. Ми з Гришею працювали неподалік, але кожного ранку мені приходилося добиратися маршруткою. Не хотів чоловік підійматися з ліжка раніше, щоб вчасно мене завозити. Просто мій робочий день розпочинався о 8, а його у 8.30. Тож і доводилося добиратися самостійно.

Я навіть була рада цьому. Не приходилося всю дорогу дивитися на набундючене лице цього «незнайомця». Останнім часом я помітила у маршрутці чоловіка, який їхав тим же маршрутом. Він був приблизно мого віку й чимось мене зацікавив. Шпигувати некрасиво, але я буквально не могла відірвати від нього погляду. З нетерпінням чекала нового дня, щоб знову його побачити.

Десь три місяці я не видавала себе й грілася думками про прекрасного незнайомця. Напередодні зими чоловік зі мною привітався й побажав гарного дня. Я посміхалася, як школярка й відповіла, що бажаю йому того ж. Ми почали спілкуватися. Спершу просто дорогою до роботи, потім це спілкування переросло в дещо більше.

Антон теж був одруженим, дружини не кохав уже довгий час. Він подумував про розлучення, але терпів заради доньки. Цього року їй виповнювалося 18, досить дорослий вік, щоб зрозуміти вчинок батька. Я розповіла про своє життя й зізналася, що у шлюбі також нещаслива. Тоді ми прийняли божевільне, але таке бажане рішення – розлучитися й зареєструвати наші стосунки офіційно.

Можливо не кожен нас зрозуміє й будуть такі, хто засуджуватиме. Та ми живемо лише один раз й життя надто коротке, щоб витрачати його на не тих людей.

КІНЕЦЬ.