Серафима прийшла в гості до доньки та її чоловіка. В одній руці у неї була велика сумка, а в іншій — велика коробка.

— Твій, сподіваюся, вдома, — запитала вона в Олени, щойно увійшла до квартири і поставила сумку та коробку на підлогу.

— Вдома, — відповіла та, з острахом дивлячись на матір. — Я тебе дуже прошу, мамо…

— Не хвилюйся, донечко, все буде добре. Я йому подарунок привезла.

Серафима вказала на велику коробку.

— Що це? — з тривогою запитала Олена.

— Побачиш, — гордо відповіла жінка.

— Мамо, тільки я тебе дуже прошу, давай без…

— Все буде нормально, не переживай, — впевнено сказала Серафима. — Твоя мати знає, що робить.

— Ой, — тихо промовила Олена. — Коли ти так говориш, мамо, мені стає страшно.

У передпокій з кухні вийшов Антип з котлетою в руці. Він обідав, коли приїхала теща.

Почув, що вона йому щось привезла. Стало цікаво. Вийшов з-за столу, схопивши котлетку.

— Серафима Яківна, — неквапливо, з гідністю вимовив Антип, не перестаючи при цьому жувати. — Наше Вам здрастуйте.

— І тобі того ж, — відповіла Серафима. — Ось. Подарунок привезла.

— Подарунок? — зрадів Антип, дивлячись на велику коробку. — Подарунок — це добре. Я подарунки люблю. А що за подарунок?

— Відкрий коробку. Побачиш.

Антип доїв котлету, витер жирні руки об штани і відкрив загадкову коробку.

— Що це за гидота? — Антип скорчив кислу фізіономію. — Пилосос, чи що? Навіщо він мені?

— Пилососити, — відповіла Серафима, не моргнувши оком.

— Мамо, — злякано сказала Олена, — я ж просила…

— Все нормально, донечко, — відповіла Серафима і подивилася на зятя. — Ну, а ти чого розгубився, Антип?

Не знаєш, для чого пилососи потрібні? Ніколи ними не користувався, чи що?

Антип був настільки приголомшений тим, що відбувається, що не відразу зрозумів, про що його теща запитує.

— Що? — перепитав він.

— Ніколи не пилососив, питаю? — відповіла Серафима. — Так там інструкція є. Ознайомся.

До Антипа так і не доходило, чого теща від нього добивається. Він розгублено переводив погляд з тещі на дружину, а з дружини на коробку з пилососом.

— Мамо… — тривожно прошепотіла Олена

Серафима відмахнулася від дочки.

— Відчепися. Не бачиш, я з Антипом розмовляю. Ну, як, зять? Подобається подарунок?

На той час Антип уже прийшов до тями і став міркувати трохи краще.

«Тільки спокійно, Антип, — сказав він собі, — тримай себе в руках. Спробуй з тещею по-доброму поговорити. А ось якщо не вийде, поговориш по-поганому».

— Звичайно… велике Вам спасибі, Серафима Яківна, — сказав Антип, — за подарунок, і все таке. Але, щоб Ви знали, пилосос у нас вже є.

— І що? У вас і машина була, а ви другу купили.

— З машинами все зрозуміло. Одна — моя. А друга — Оленина, — відповів Антип.

— Ну, і тут те ж саме. Один пилосос — її, а цей — тобі.

— Мені?

— Тобі, рідний. Кому ж іще. У Олени вже є.

— А навіщо він мені?

— Не знаєш все ж, навіщо потрібен пилосос?

— Пилососити.

— Ну, ось. Ти сам відповів на своє питання.

— Так у нас вже є.

— Так той — її. А цей — твій. Особистий!

— Мамо… — злякано прошепотіла Олена.

Серафима у відповідь просто махнула рукою.

— Ви це серйозно, Серафима Яківна? Ви що, думаєте, я буду це робити?

— А куди ти подінешся. Звичайно, будеш. Ось прямо зараз і почнеш. І я звідси нікуди не піду, поки не побачу, як ти пропилососиш всю квартиру. З принципу. Тож давай. Починай. Або я ображуся.

«Принципи у неї, — подумав Антип. — Образиться вона! Та дивись яка! Знайшла чим лякати. Та ображайся скільки хочеш, зміюко. Мені на всі твої образи і принципи начхати і розтерти».

Антип криво посміхнувся.

— Та за кого Ви мене приймаєте? — запитав він. — Та я за все своє сімейне життя не те щоб… Я посуд жодного разу не мив. Шкарпетки жодного разу не прав.

— Навчишся, — натхненно відповіла Серафима. — Навчишся, дорогенький! Я наступного разу привезу тобі такий подарунок, відразу навчишся і посуд мити, і прати. А хочеш і прасувати відразу навчу?

— Може, Ви не зрозуміли, Серафима Яківна, я не та людина, яка дозволить комусь…

— Досить базікати, — суворо сказала Серафима. — Читай інструкцію і приступай до справи. Хочу побачити, як працює мій подарунок.

Хто знає, раптом він зламаний. Тоді я його обміняю. Давай. Приступай.

Серафима сіла в передпокої на стілець і втупилася в зятя.

— Тягнеш час, Антип, — сказала вона. — Ти мене знаєш. Я нікуди не піду, поки свого не доб’юся.

«Чого вона домагається? — думав Антип. — Невже вона не розуміє, що прямо зараз її дочка може втратити чоловіка?»

— Я ж можу образитися, Серафима Яківна, — сказав Антип. — Ви про це не думали?

— І що? Пилосось і ображайся, скільки влізе. Одне іншому не заважає.

— Я ж і піти можу, Серафима Яківна.

— Нікуди ти не підеш, Антипушко. Тому що тобі нікуди йти. Хіба що до мами своєї повернутися. В однокімнатну квартиру.

«По-хорошому не розуміє», — подумав Антип і вирішив вдатися до суворих заходів.

— Серафима Яківна, я ж і вломити можу, — сказав він.

Після цих його слів Серафима дістала з великої сумки кочергу.

— Я тобі вломлю, — спокійно сказала вона. — Я тобі так вломлю, мало не здасться. Діставай пилосос, дармоїд. Кому сказано. Вломить він. Один такий вломив. Досі забути не може.

— Мамо… — прошепотіла Олена.

— Не сердь мене, донечко. Іди куди-небудь. Іди до вітальні. Подивися телевізор. Там мій улюблений серіал зараз почнеться.

«Хто її знає, — подумав Антип. — Раптом і справді кочергою погладить. Краще не ризикувати. З Оленкою я б впорався.

Оленка ніколи б не посміла кочергою на мене підняти. А ця… Краще з нею зараз не сперечатися.

І в очі не дивитися. А то, хто її знає. Раптом у неї нерви слабкі. Пилососити я, звичайно, не буду. Але піти звідси хочу живим і здоровим».

— Гаразд, — спокійно сказав Антип, — нехай так. Тільки після цього самі якось своїй доньці пояснюйте, чому вона без чоловіка залишилася.

— Невже зібрався піти? — сплеснула руками Серафима.

— Йду, Серафима Яківна.

— Мамо… — жалібно промовила Олена.

— Спокійно, донечко. Ніде він не піде. Кишка у нього тонка. Він швидше погодиться стати домогосподаркою при тобі, ніж до мами своєї повернутися.

— Ні вже, — злобно прошепотів Антип, — краще на першому поверсі у мами в однокімнатці, ніж на тридцять п’ятому в трикімнатці у дружини і тещі під каблуком.

— Ну-ну…

— Ах, як погано Ви, виявляється, мене знаєте, Серафима Яківна, — сказав Антип і пішов збирати свої речі.

Він неквапливо складав їх у валізи, сподіваючись, що або Олена заступиться, або теща одумається.

Але Олена злякано мовчала, а Серафима одумуватися не збиралася. Обидві тільки спостерігали за тим, як Антип збирається.

— Я пішов, — сказав Антип, коли вмістив все своє майно в дві валізи.

Він подивився на дружину.

— А ти, Олена, нічого не хочеш сказати чоловікові на прощання? — запитав він.

— Мамо… — жалібно промовила Олена і подивилася на Серафиму.

— Та нікуди він не піде, донечко. Все це не більше ніж дешева показуха.

«Гаразд, — подумав Антип. — Зараз піду, а коли теща поїде, повернуся. І все у нас з Оленкою буде добре. Все буде як і раніше. Як раніше».

Антип уже хотів вийти з квартири, але теща окликнула його.

— Ось так і підеш? — запитала вона.

«Що? — подумав Антип. — Страшно стало. Зміюка гримуча».

— А як мені треба піти? — з викликом відповів Антип.

— І ключі від квартири залишити не хочеш? — уїдливо поцікавилася Серафима.

А ось це був удар нижче пояса. Цього Антип точно не очікував. Він обернувся і подивився на Серафиму, потім перевів погляд на Олену.

— Мамо… — жалібно простогнала Олена.

Антип не знав, як вчинити.

— Що розгубився? — запитала Серафима. — Чому ключі забираєш? Або ти зібрався піти, щоб повернутися?

— За кого Ви мене приймаєте!? — гордо відповів Антип.

— Ключики від квартири сюди, будь ласка. Тоді й іди. Або залишайся і починай пилососити.

Антип вирішив піти.

«Інакше після цього сам себе поважати не зможу», — подумав він.

Антип недбало кинув ключі на підлогу, витягнув з квартири валізи, вийшов сам і щосили грюкнув дверима.

Олена з полегшенням зітхнула.

— Невже пішов? — радісно спитала вона, а на її очах з’явилися сльози щастя.

— Як бачиш.

— Господи, навіть не віриться. Я всю цю виставу думала, що не вийде нічого.

— Коли ти мені поскаржилася вчора, що він тобі не допомагає і поводиться як свиня, а ти не можеш його вигнати, бо хочеш, щоб він сам пішов, я відразу зрозуміла, як це зробити.

Сподіваюся, провчила його на все життя.

— Дякую тобі, мамо. Ти навіть не уявляєш, як він мене втомив. Мало того, що сам вдома тільки те й робить, що їсть, спить, та бруд розводить, так ще й через день друзів своїх сюди приводить.

А вигнати його — рука не піднімається. Адже чоловік.

До того ж, я ж сама його на собі одружила.

А тепер — інша справа.

Він сам пішов.

Я його не виганяла.