Я більше не відчуваю себе скорботною вдовою. Так, саме це я сказала собі тієї ночі, коли дізналася правду про свого покійного чоловіка Романа. Але почнімо з початку.

– Анно, давай поговоримо після похорону, – сказав мій свекор Віктор, коли я заходила до зали, де вже зібралися родичі. – Тобі зараз не до цього, я все владнаю.

Я мовчки кивнула, бо в голові все калатало, і я ледве знаходила сили триматися на ногах. Та й справді, тоді здавалося, що мій світ от-от розсиплеться.

Романа не стало раптово. Ще вчора ми листувалися, він писав, що затримується у справах, просив не чекати його з вечерею. А сьогодні я вже вдова, якій потрібно думати про прощальну церемонію.

Мене звати Анна, мені 29 років, у мене є 9-річний син Максим. Я родом із маленького містечка Львівської області. Одразу після школи втекла звідти до області – хотіла великого міста, можливостей, шуму вулиць і життя без нудьги. Там познайомилася з Романом на студентській вечірці. Він був трохи старший за мене і займався, як тоді казав, бізнесом.

Я не вдавалася в подробиці, мені подобався його розмах: ресторани, подарунки, дорогі автомобілі. Я почувалася героїнею якогось фільму про розкіш.

– Кохана, все буде добре. Давай більше не рюмсай, – казав він, коли я випадково дізналася, що чекаю дитину ще на першому курсі.

– Я тебе не залишу, шукай весільну сукню, ми все владнаємо.

Мої батьки були не в захваті, але вдіяти нічого не могли: я чекала на дитину, та й Роман здавався надійним. Ми одружилися, і вже за кілька місяців народився Максим. Коли хлопчикові виповнився рік, Роман почав часто їздити у відрядження. Він не любив, коли я цікавилася деталями його бізнесу. Інколи мені було сумно, що ми рідко бачимось, але кожен його приїзд перетворювався на свято: ми йшли в кіно, гуляли містом, іноді вирушали на вихідні до орендованого будиночка в Карпатах. Там він вмикав шалену турботу, і я забувала всі образи.

– Навіщо тобі навчання? Моя дружина ніколи не повинна працювати, – повторював Роман, коли я хотіла відновити навчання.

Так минали роки. Я вірила кожному його слову. Максим обожнював батька: вони разом їздили на роликах, відвідували зоопарк чи аквапарк. Здавалося, що Роман просто зміщується у дві крайності: або його немає зовсім, або він демонструє блискучу щедрість і любов. Мене це трохи бентежило, але я не ставила зайвих питань.

А потім настав той день… Якось увечері зателефонував незнайомий номер. Я взяла слухавку й почула чоловічий голос:

– Пані Анно, ваш чоловік.. він…. Машина злетіла з траси. Вибачте…

– Це якась помилка, – тільки й сказала я.

– Роман у відрядженні, зараз повертається з Одеси…

Але жодної помилки не було. Я пам’ятаю, як повідомила про все свекрам, як зібралася з духом і попросила сестру відвезти Максима до моїх батьків, бо не могла опанувати себе настільки, щоб вести з ним розмови про це. На похороні я ледь трималася на ногах, а мій син тихенько плакав, стискаючи мою руку.

Після прощання я намагалася зібрати речі Романа, аби якось розв’язати побутові питання. Свекор порадив: – Зачекай, Анно, нехай мине кілька днів, не гарячкуй.

Та одного ранку мені подзвонили з поліції. Якийсь офіцер намагався з’ясувати, чи належить Романові знайдений у машині ноутбук. Спочатку я сказала – Ні, у нього вдома був інший. Офіцер замовк, а тоді згадав, що в Романа була пасажирка, і, можливо, це її ноутбук.

– Пасажирка? – я перепитала. – Яка ще пасажирка? Мій чоловік був сам.

Поліцейський пояснив, що разом із Романом у машині була жінка…. Я так розгубилася, що почала вигадувати: мабуть, він когось підвозив. Однак мене мучив сумнів, бо Роман ніколи не згадував, що їде не один.

Увечері я зважилася перевірити мобільний телефон Романа, який свекор забрав із відділку. Я знала код розблокування – день народження чоловіка. Почала гортати повідомлення, дивилася на фотографії, відео. Через пів години я вже була вся в сльозах від подиву: там було безліч натяків, переписок, світлин із якоюсь жінкою, очевидно, не просто колегою. Вони їздили разом у різні міста, були щасливі та закохані. У все це важко було повірити.

– То ось чому він так часто пропадав, – прошепотіла я, розглядаючи їхні селфі, де вони обіймалися на фоні моря. – А я ж тут сиділа з Максимом і вірила кожному його слову.

Мій світ перевернувся. Від горя я перейшла до гніву. Я не їла, не спала. Згадувала кожну ситуацію, коли намагалася говорити з Романом про наші стосунки, а він мене щоразу “заспокоював” своїми щедрими подарунками. Свекор та свекруха намагалися підтримати мене, але я бачила, що вони теж щось підозрювали: принаймні свекор уникав розмов про ситуацію, перепиняв мене, коли я починала запитувати.

За кілька днів я приїхала до них сама й сказала:

– Будь ласка, допоможіть мені не зруйнувати пам’ять про тата для Максима. Дитині лише дев’ять, і він не повинен знати, що батько обманював усіх. Нехай для нього тато залишиться героєм, я прошу.

Вони погодилися, і я зрозуміла, що їм теж боляче говорити правду. Тієї ж ночі я вирішила повернутися в район, ближче до моїх батьків. Не хотіла більше жити в квартирі, де все нагадує про Романа. Продавати житло було складно, адже формально квартира була на нього, та ще й ми орендували її через друзів. Я вирішила: час починати нове життя.

Знайшла у рідному містечку невеличку роботу – у кафе, офіціанткою. Я не мала вищої освіти, бо вчасно не довчилася. Спершу було важко. Максим ходив до місцевої школи, сумував за татом, але я з останніх сил намагалася бути йому і матір’ю, і другом.

Минуло кілька місяців. Одного дня, коли я саме прибирала столики, до кафе зайшов високий чоловік і гукнув:

– Анно, привіт, ти мене впізнаєш? Я Андрій, ми колись сиділи за однією партою у випускному класі.

Я справді ледве впізнала його, адже він був поголений майже налисо й виглядав набагато дорослішим. Ми розговорилися. Виявилося, що він має невеличку турбазу за містом, займається туристичним бізнесом. Колись він пропонував мені зустрічатися, та я втекла до Львова, а тоді наш зв’язок урвався.

Ми домовилися про вечерю. За кілька днів зустрілися знову, і я потроху розповіла йому про Максима та про те, що стала вдовою. Правда, не все – не могла видати чужі брудні секрети так швидко.

Андрій запросив нас із сином на прогулянку човном, і Максим уперше за довгий час щиро розсміявся. Я побачила, як він відтає від свого горя, і відчула неймовірну полегкість. Ми почали частіше проводити час разом – наче повернувся ковток свіжого повітря.

Одного вечора, сидячи з Андрієм біля озера, я зважилася все розповісти. Про те, як Роман мене обманював, як я випадково дізналася про іншу жінку та про безліч брехні, якій вірилося всі ці роки. І про те, що я більше не хочу бути скорботною вдовою. Мені нестерпно важко через вчинок чоловіка, та я готова рухатися далі – заради себе і Максима.

Андрій мовчки обійняв мене, і я відчула полегкість. Можливо, моє життя тільки починається.

Як ви вважаєте, чи варто все життя зберігати обман заради пам’яті про батька? Чи, може, чесність важливіша, хоч як важко це дитині не прозвучить?

І чи можу я знову довіритися новим почуттям після стількох років брехні? Поділімося думками і спробуймо разом знайти відповідь, адже подібні ситуації стаються частіше, ніж нам здається.

Джерело