Анна – донька мого молодшого брата – сказала, що поживе в мене кілька тижнів і буде допомагати. А насправді переїхала, як до готелю: з валізою, пляшкою коли й без стуку.

За два дні в моїй тихій, впорядкованій квартирі зник спокій, зате з’явилися блискітки в ванні, гучна музика в навушниках і фрази типу “а можна подруга прийде?”. Мені 70, я вдова, живу сама у Франківську, люблю тишу, список покупок і точний графік.

І коли ця доросла дівчина з манікюром, якої я не бачила пів життя, почала щодня питати “а можна ще пару гривень”, я зрозуміла – або вона зміниться, або я її випишу, як зайвий рядок у своєму зошиті витрат.

Я одразу зрозуміла, що це буде щось погане. Вона ще не встигла переступити поріг, а я в ту мить зняла з плити чайник, бо знала – спокій мені з того моменту не світить. Анна – донька мого молодшого брата. Того самого, що зник після маминого відходу, а тепер згадав про мене, бо його дитині треба житло у Франківську. Бо, бачте, у селі нудно, а тут – «можливості».

Я живу сама, у двокімнатній квартирі на Південному бульварі. У мене графік: 7:00 – чай із м’ятою, 8:00 – розгадування кросвордів, 9:00 – новини, 12:00 – ринок або прогулянка.

І жодних людей у хаті. Особливо таких, що обожнюють тікток, розкидають шкарпетки, живуть наче в готелі – і думають, що бабця повинна “потакати”, бо вона бабця.

– Тітонько, я зовсім не проблемна! – співала Анна в слухавку, коли ще не з’явилась на горизонті. – Я тільки на пару тижнів, поки знайду кімнату. Я допомагатиму з прибиранням, платитиму, не хвилюйтесь.

Не хвилюйтесь? Я? Ага. Я хвилююся ще з часів, як у дитсадку завелася воша в Миколці. Бо знаю – як тільки кажуть “не переживай”, то треба бігти, причому бажано в іншому напрямку.

Анна приїхала в суботу. О 6:40. Зі словами:

– Ви ж не проти, я хотіла застати вас ще до сніданку!

Ні, дитино. Я якраз мріяла про твою валізу, що гупає сходами, ніби трактор, і про те, щоб ти ввалилася в квартиру з ранковим диханням шаурми.

– Я вам піцу взяла, – сказала вона, ніби це вирішує все. – З лососем.

Я не їм піцу. І точно не о сьомій ранку. Але кивнула. Бо що вже там.

Уже в обід я знала, що моя квартира стала хостелом. На підлозі її светр. На кріслі – зарядка, на столі – якісь блискітки для очей. У ванні – її рушник, крем, гель, ще один крем, зубна паста з ароматом банану. А я, власне, де? У шафі?

– Анно, в мене тут порядок. – Я пробувала спокійно, без сварок. – Я не звикла до хаосу.

– Тітонько, ви така мила! Я все приберу.

Вона справді прибрала. Але по-своєму. Переставила все на кухні, бо їй «так зручніше». Засунула мій блокнот витрат під підставку для квітів, бо «що це за стара книжка». Я не сварилася. Я дістала новий блокнот. І почала вести колонку: “Анна. Дні. Події. Порушення”.

На третій день вона спитала:

– А можна до мене подруга зайде? Ми просто трохи посидимо. Без музики, чесно!

Я подивилася на годинник. Було 21:47.

– На чай? – спитала я.

– Ну… може, не тільки.

Я ввімкнула чайник і вимкнула світло у вітальні. Пішла в кімнату, гупнувши дверима. Без крику. Без сцен. Бо я не сварюся – я дію.

Наступного ранку її вже не було вдома. Залишила записку “Я переночую в Ярини”. Ага. Чудово. Хай там і залишається, думаю я. Але до обіду вона повернулась.

– Тітонько, я винна вам гроші за комуналку, так?

– Не тобі вирішувати, що ти мені винна. Я тобі рахунок виставлю.

– Ви що, серйозно?..

– Абсолютно.

Вона образилась. Сіла в кімнаті, двері зачинила. Музику включила в навушниках. Мені навіть на хвильку стало шкода. Але рівно на хвильку.

Наступного дня вона винесла сміття. Потім – помила підлогу. На вечерю сказала:

– Ви не проти, якщо я зроблю млинці? За вашим рецептом.

Я спершу подумала, що мені привиділося. Але дала їй зошит. Вперше вона не втекла в кімнату, а сіла поряд. Вперше запитала мене, як справи. І я… раптом не відштовхнула.

За тиждень вона вже запитала, як платити за газ і як подати лічильники.

– Це важливо, – сказала. – Я ж доросла, маю знати.

І щось у моєму серці защеміло. Бо я раптом побачила в ній не нахабну дівчинку, а просто дитину. Таку, як була я колись. Налякану, загублену. Яка хотіла підтримки, але не знала, як про неї попросити.

Ми почали готувати разом. Вона навчилася відрізняти свинину від яловичини, сказала, що тепер не боїться тримати сковорідку. Ввечері читала мені вголос уривки з книжки. Я сміялась. Вона теж.

Вона не стала мені донькою. І я не стала їй бабусею. Але між нами щось проросло. Маленьке, тендітне. Як перша зелена гілка на старому дереві.

Коли вона переїжджала, я навіть не знала, як сказати “залишайся”. А вона сказала:

– Якщо захочете – я прийду на суботу. З голубцями. І… з рахунком.

Ми засміялись. Вперше – разом.

А тепер я думаю. А як би ви вчинили на моєму місці? Вигнали б одразу, чи дали шанс? І де та межа між гідністю і турботою?..

Джерело