У маленькому селі, де хати гніздилися між зелених пагорбів, а вечори пахли скошеною травою, жила дівчинка на ім’я Ангеліна.

Їй було лише сім років, але очі її дивилися на світ з такою цікавістю, ніби вона вже знала всі його таємниці.

Її мати, Людмила, була жінкою неспокійною, з вічно тривожним поглядом і швидкими рухами. Того ранку, коли сонце тільки-но визирнуло з-за лісу, Людмила покликала доньку до себе.

— Ангелінко, я поїду трохи далеко, але обіцяю приїхати разом із новим добрим татком, — сказала вона, поправляючи доньці коси.

— А ти поки поживеш у бабусі з дідусем.

Ангеліна, тримаючи в руках стару ляльку, кивнула. Її великі карі очі блищали довірою.

— Добре, мамо. А коли ти повернешся? — спитала вона тихо.

— Скоро, моя хороша. Дуже скоро, — Людмила посміхнулася, але посмішка була якась крива.

Бабуся Олена і дідусь Василь, що стояли поруч, переглянулись. Їхні обличчя були суворими, а очі повні невимовленого смутку.

Вони похитали головами, але нічого не сказали.

Людмила поцілувала доньку, схопила свою валізу і, не озираючись, пішла до старенького автобуса, що чекав на краю села.

Минуло два тижні. Ангеліна сиділа на порозі бабусиної хати, гойдаючи ногами. Бабуся Олена принесла їй склянку теплого молока і сіла поруч.

— Бабусю, а мама скоро приїде? — спитала дівчинка, тримаючи склянку обома руками.

Олена зітхнула. Її зморшкувате обличчя виглядало втомленим, але вона постаралася посміхнутися.

— Приїде, доню. Мама ж обіцяла, правда? — сказала вона, гладячи Ангеліну по голові.

Дідусь Василь, який щойно повернувся з городу, почув розмову і буркнув:

— Обіцянки-цяцянки. Скільки їх уже було?

— Він сплюнув на землю і пішов до сараю.

Ангеліна нахмурилася. Вона не розуміла, чому дідусь так говорить. Їй здавалося, що щось не так, але вона не могла цього пояснити.

Того вечора, коли зірки вже висипали на небо, бабуся розповідала Ангеліні казку про трьох братів, які шукали чарівний скарб.

Дівчинка слухала, притулившись до її плеча, але раптом перебила:

— Бабусю, а що, як мама не повернеться?

Олена завмерла. Вона не знала, що відповісти. Нарешті, обійнявши онуку, тихо сказала:

— Ми всі тут, Ангелінко. Ми тебе любимо. І що б не сталося, ти не будеш сама.

Але слова бабусі не заспокоїли дівчинку. Вночі вона лежала в ліжку, дивлячись у темряву, і думала про маму.

Її лялька, яку вона тримала в обіймах, пахла домом — тим домом, де вони жили вдвох, де мама співала їй колискові.

Ангеліна заплющила очі й пообіцяла собі: якщо мама не повернеться, вона сама її знайде.

Минуло ще два місяці. Від Людмили не було жодної звістки. Бабуся з дідусем намагалися відволікати Ангеліну: водили її на річку, вчили пекти пироги, розповідали історії про давні часи.

Але дівчинка ставала все тихішою. Одного дня, коли вона сиділа на ганку, тримаючи в руках листок, на якому малювала квіти, до хати підійшов сусідський хлопець Петрик.

Йому було десять, і він вважав себе дуже дорослим.

— Гей, Ангеліно, чого сумуєш? — гукнув він, тримаючи вудку. — Ходімо на риболовлю!

— Не хочу, — буркнула дівчинка, не піднімаючи очей.

— Та ну, буде весело! Я вчора впіймав такого карася — ого! — Петрик розвів руками, показуючи розмір риби.

Ангеліна зітхнула. Вона не любила риболовлю, але Петрик був наполегливим. Він сів поруч і почав розповідати, як одного разу бачив у лісі лисицю. Його очі горіли, і дівчинка мимоволі посміхнулася.

— А ти знаєш, де живуть лисиці? — спитала вона.

— Звісно! У норах! Хочеш, підемо шукати? — запропонував він.

Ангеліна замислилася. Їй подобалися лисиці, але в голові крутилася інша думка. Якщо вона може знайти лисицю, то, може, і маму вдасться знайти?

— Петрику, а як люди знаходять тих, хто загубився? — тихо спитала вона.

Хлопець зніяковів. Він не чекав такого питання.

— Ну… питають у людей, шукають сліди… Може, в місті є поліція, вони допомагають, — сказав він, чухаючи потилицю.

Ангеліна кивнула.  Вона вирішила: треба діяти.

Наступного ранку Ангеліна прокинулася раніше за всіх. Вона тихенько зібрала свій маленький рюкзачок: поклала туди яблуко, пляшку води, ляльку і п’ять гривень, які дідусь дав їй на морозиво.

На столі вона залишила записку:

«Я пішла шукати маму. Не хвилюйтеся».

Її план був простим — дістатися до міста, куди, за словами бабусі, поїхала Людмила.

Вона вийшла на дорогу і попрямувала до автобусної зупинки. Сонце тільки сходило, і роса блищала на траві. Ангеліна йшла швидко, але серце калатало. Раптом позаду почула голос:

— Гей, куди це ти? — То був Петрик, який наздогнав її на велосипеді.

— Я… я їду в місто, — сказала вона, опустивши очі.

— У місто? Сама? Ти що, з глузду з’їхала? — вигукнув він.

— Мені треба знайти маму, — твердо сказала Ангеліна, стиснувши кулачки.

Петрик зітхнув. Він знав, що сперечатися з нею марно.

— Добре, але я з тобою. Сама ти пропадеш, — сказав він і покотив велосипед поруч.

Вони сіли на автобус, який їхав до міста. Ангеліна міцно тримала рюкзак, а Петрик розповідав їй історії, щоб відволікти.

— Знаєш, у місті є базар, там стільки всього! Може, твоя мама там? — сказав він, намагаючись її підбадьорити.

— Може… — прошепотіла вона.

У місті було гамірно. Люди гуділи, як бджоли, а машини гуділи ще голосніше. Ангеліна тримала Петрика за руку, щоб не загубитися. Вони пішли на базар, де, за словами Петрика, «знають усе про всіх».

— Тітко Маріє, добрий день! — гукнув Петрик, підбігаючи до літньої жінки, яка продавала яблука. — Ви не бачили таку високу тітку, з русим волоссям, Людмилою звати?

Жінка задумалася, поправляючи хустку.

— Людмила, кажеш? Є одна, працює в кафе неподалік. Але я не впевнена… — відповіла вона.

Ангеліна відчула, як серце закалатало. Вони подякували і побігли до кафе. Там, за прилавком, стояла жінка з русим волоссям. Але це була не Людмила. Ангеліна опустила плечі.

— Не вона, — тихо сказала дівчинка.

Петрик поклав руку їй на плече.

— Не здавайся. Ми ще пошукаємо.

Вони ходили містом цілий день: питали в людей, заглядали в магазини, навіть підійшли до поліцейського, який тільки посміявся і сказав:

— Дітки, йдіть додому, ваші батьки, мабуть, хвилюються.

Але Ангеліна не здавалася. Вже надвечір, коли сонце хилилося до заходу, вони опинилися біля старого парку. Там сиділа жінка на лавці, годуючи голубів. Ангеліна завмерла. Щось у її постаті здалося знайомим.

— Мамо? — тихо гукнула вона.

Жінка обернулася. Це була Людмила. Її обличчя було втомленим, але очі відкрились широко, коли вона побачила доньку.

— Ангелінко! — вигукнула вона, підбігаючи до дівчинки. — Як ти тут опинилася?

Вони обійнялися, і Ангеліна заплакала.

— Ти не повернулася… Я думала, ти мене покинула, — схлипувала вона.

Людмила притисла її до себе.

— Пробач, моя хороша. Я… я заплуталася. Але я ніколи б тебе не покинула.

Петрик стояв осторонь, ніяково посміхаючись. Людмила подивилася на нього.

— А ти хто такий? — спитала вона.

— Я Петрик. Я… ну, допомагав, — відповів він, червоніючи.

Вони повернулися до села разом. Бабуся з дідусем мало не зомліли, побачивши Ангеліну, але, дізнавшись, що вона знайшла маму, обійняли їх обох.

Людмила розповіла, що поїхала шукати кращої долі, але все пішло не так. Вона пообіцяла залишитися і більше не залишати доньку.

Тієї ночі Ангеліна заснула, тримаючи руку мами. Вона знала, що попереду ще багато питань, але головне — мама була поруч.

А Петрик, який став її найкращим другом, обіцяв навчити її ловити лисиць. І, може, колись вони разом знайдуть ту чарівну лисицю з його історій.

Джерело