– Знову речей накупила! – голосно цокнувши язиком, констатувала Віра Валентинівна, окинувши поглядом пакунки на дивані.

– Це давні покупки, – закотила очі Ангеліна. – Просто навожу лад у шафі.

– Мій син знає, на що ти спускаєш гроші? – єхидно спитала Віра Валентинівна.

– Взагалі я теж заробляю, – дівчина почала швидко скидати речі в шафу, не бажаючи, щоб свекруха продовжувала сварити її з приводу одягу.

Віра Валентинівна схопила в руки одну із суконь і стала її прискіпливо оглядати.

– Куди ти в такому ходиш? – хитро примружилася жінка.

– Там бирка. Значить, ще нікуди, – Ангеліна потяглася до сукні з наміром її забрати.

– І слава Богу! – Віра Валентинівна повернула одяг невістки. – Не запізно вже молодитись?

– Мені двадцять дев’ять років, а не сорок дев’ять, – стримано посміхнулася Ангеліна, натякнувши на жінку.

– У твоєму віці час одягати сукні коротші і щільніші, – засудливо промовила свекруха. – Це тому я ніяк не можу дочекатися онуків?

– Який зв’язок між моїм одягом та тим, що ми з Андрієм вважаємо, що нам рано заводити дітей? – у голосі Ангеліни почулося легке роздратування.

– А я ось вважаю, що ти так одягаєшся тому, що думаєш знайти собі іншого чоловіка, – повчальним тоном промовила Віра Валентинівна.

– На вашу думку після заміжжя я повинна ходити в паранжі? – обурилася невістка, якій набридло щоразу при зустрічі зі свекрухою виправдовуватися.

– Відповідно до статусу дружини, – стояла на своєму жінка. – Пробач, але я якось побачила твою спідню білизну, і це, я тобі скажу, якийсь сором.

– Ви лазите у мене по шафах? – почервоніла Ангеліна і щільно стиснула губи.

– Ні, слава Богу! Думаю, у твоїй шафі ще гірше. У ванній помітила, – багатозначно промовила жінка.

– Ви рилися в моїй брудній білизні? – скривилася невістка.

– Не рилась, а випадково побачила, – сором’язливо відповіла жінка. – Вибач мені, але для кого ти на роботі одягаєш ці дві  смужки? Не можу це назвати інакше.

– Ви вважаєте, що я маю носити окрему нижню білизну на роботу? – не на жарт розбушувалася Ангеліна.

– Я вважаю, що таке жінка взагалі не повинна носити, тим паче заміжня. Ти можеш зараз говорити, що завгодно, – свекруха всім своїм виглядом показувала, що вона не бажає слухати виправдання невістки і все одно лишиться при своїй думці. – Ходиш у таких речах, що борони Боже! Вдягаєшся ти не для мого сина.

– Я молода жінка. Чому я маю обмежувати себе в одязі? – проскреготала Ангеліна.

– Знаєш, а ось мені здається, що ти намагаєшся привернути до себе увагу чужих людей. Точніше, чоловіків, – жінка приречено зітхнула і похитала головою.

– Вважайте, як завгодно, – розвела руками дівчина. – Все одно нічого не зміниться. Я одягатимуся так, як мені подобається. До того ж, чоловікові все подобається.

– Мій син – вихований хлопчик. Він ніколи не зробить нікому зауваження, – з гордістю заявила Віра Валентинівна.

– Не знаю, в якому світі ви живете, і знати не хочу, – відмахнулась від свекрухи Ангеліна.

– Немає ніякої користі з тобою розмовляти, – жінка докірливо подивилася на невістки і зазбиралася додому.

Коли з роботи додому повернувся Андрій, Ангеліна поскаржилася йому на свекруху.

– Мама теж мені говорила про те, що ти надто зухвало одягаєшся, щоб спокушати інших чоловіків, – натягнуто посміхнувся чоловік. – Не зважай і не одягай при ній сітчасті колготки. Вони їй дуже не подобаються.

– Вірі Валентинівні нічого не подобається. Вона сьогодні ясно дала мені це зрозуміти, – Ангеліна зіщулилася, згадавши про те, з яким запалом жінка намагалася довести, що їй варто одягатися скромніше.

– Побурчить і забуде, – обнадіяв дружину Андрій.

Однак він дарма на це сподівався, бо за місяць нічого не змінилося.

Віра Валентинівна знову прийшла в гості до сина та невістки та завела розмову з приводу її одягу. Але цього разу вона вирішила зайти з іншого боку.

– Мені через тебе, Ангеліна, перед подружками червоніти доводиться, – ображено сказала свекруха.

– Чому? – Дівчина здивовано підняла брови.

– Побачили вони твої фотографії в інтернеті та засудили. Похвалили за красу та посварили за одяг. У жодної з них невістки не одягається так, як ти, – сердито повторила жінка.

– Ось вони і заздрять, – сказала у відповідь Ангеліна, бажаючи перетворити все на жарт.

Її несерйозне ставлення до слів образило Віру Валентинівну.

– Ну і грець з тобою! – сказала жінка і зазбиралася додому.

Більше свекруха ні слова не говорила невістці про її зовнішній вигляд, і дівчина вирішила, що вона нарешті заспокоїлася.

Проте радіти було зарано. Через півроку Ангеліна та Андрій зібралися відвідати батьків дівчини.

– Давай попросимо матір доглянути квартиру, – запропонував чоловік.

– Навіщо? Ми лише на два тижні…

– А раптом станеться щось? Сусіди згори у нас ненадійні, – нагадав дружині Андрій.

Ангелині не дуже хотілося залишати ключі матері чоловіка, але, піддавшись на його вмовляння, вона таки погодилася.

Два тижні дівчина провела в чудовому настрої. Однак після повернення на неї чекав великий сюрприз.

Ангеліна відчинила шафу і з подивом зрозуміла, що частини її речей немає.

– Невже хтось чужий! – здивована дівчина підбігла до чоловіка. – У мене одяг зник.

– Може, він у ванній, а ти просто забула? – припустив чоловік, який сумнівався, що до них могли проникнути, бо всі його речі були на місці.

– Це твоя мати! – несподівано осяяло Ангеліну. – У неї ключі і їй не подобалися мої речі!

– Ні, на таке б вона точно не наважилася, – невпевнено відповів Андрій і почав дзвонити матері.

– Навіщо мені це? Я хіба схожа на дивну? – заголосила в трубку Віра Валентинівна. – Ні, я нічого не робила.

Про те, що мати все заперечує, чоловік повідомив дружину. Він був щиро впевнений у тому, що жінка, справді, ні до чого.

– Тоді хто це зробив? Ти розумієш, що в мене зникли всі речі, які не подобалися Вірі Валентинівні? – обурилася Ангеліна. – Більшість гардеробу!

– Ні, це точно не мама.

– Хто тоді? – узялася в боки дівчина.

– Не знаю.

– У кого, окрім нас, були ключі від квартири? Тільки у твоєї мами, – стояла на своєму Ангеліна. – Визнай уже, що це справа її рук!

– Ні, – зніяковіло відповів чоловік. – Мамі не подобався твій одяг, але не настільки ж…

– Добре! З тобою все зрозуміло! – Схрестила руки дівчина. – Я викликаю дільничого. Нехай він розберається.

– Ой, не варто навантажувати нашого дільничого. Йому і без тебе справ вистачає, – запротестував Андрій.

– Тобто, ти теж підозрюєш у цьому інциденті свою матір, але визнати цього не хочеш? – впевнено промовила Ангеліна.

– Я такого не казав. Навряд чи мама так вчинила б, – син зробив ще одну спробу виправдати жінку.

– Тоді знайди мені того, хто це зробив? Загалом, ми всі знаємо відповідь! Андрію, у тебе є всього два варіанти: або ти сам оплачуєш мені нові покупки, або хай це робить Віра Валентинівна.

Спочатку чоловік хотів обуритися, але відразу ж обсмикнув себе, розуміючи, що це призведе лише до сварки з дружиною.

Вирішивши налякати матір, Андрій подзвонив їй і розповів про плани дружини зателефонувати до дільничого

– Ой, ой, не треба! – запротестувала жінка. – Це я, синку, я! Думала, що якщо викину її речі, то вона перестане молодитися і нарешті народить дитину.

– Де вони? – Запитав чоловік, якому не хотілося викладати гроші на покупку нового одягу.

– Викинула у контейнер для сміття, – повинилася Віра Валентинівна. – Може, ще не забрали?

– Мамо, – приречено зітхнув Андрій, – ну ти молодець! Тепер мені доведеться купувати дружині нові речі! Навіщо ти взагалі полізла до неї в шафу?

– Я про онуків думала…

– Це взагалі не твоя справа! – грізно вигукнув чоловік. – Лізеш, куди тебе не просять! Ключ від нашої квартири поверни…

Жінка у відповідь заплакала, намагаючись викликати до себе жалість. Однак Андрій залишився непохитним.

– Загалом на цей день народження не чекай від нас подарунка. Гроші на нього я віддам дружині, – пробурчав син і поклав слухавку.

Наступного дня Андрій та Ангеліна вирушили до магазину жіночого одягу відновлювати гардероб.

Від гріха подалі подружжя вирішило забрати у Віри Валентинівни ключ від квартири.

На день народження свекруха подарунка не отримала. Андрій обмежився трьома трояндочками в подарунковій упаковці.

КІНЕЦЬ.